Зараз Гед навіть не замислювався над тим, чому Бурштин його не любить. Проте чітко усвідомлював сам, за що він ненавидить юнака. Решта учнів швидко зрозуміли, що їм важко зрівнятися з Гедом у будь-яких заняттях, і тому — хто щиро, а хто — заздрісно, казали про нього:
— Він народився чаклуном, ми ніколи не зможемо перевершити його.
Лише Бурштин жодного разу не похвалив його, і водночас ніколи й не уникав його, а тільки зверхньо споглядав, ледь усміхаючись.
Отже, Бурштин був єдиним суперником Геда, котрого той хотів присоромити. Гед не помічав, ба не хотів помічати, що в цьому суперництві, до якого припав душею і яке плекав як вияв шанолюбства, таїлося щось небезпечне — пітьма, від якої завбачливо застерігав його Майстер-Ілюзорник.
Коли Гед був урівноважений і йому не застилав очі сліпий гнів, він чудово розумів, що не може бути суперником Бурштину чи будь-якому старшому учневі, і тоді знову продовжував наполегливо працювати і набиратися знань...
Наприкінці літа занять у школі поменшало, тому залишався вільний час, який учні витрачали на різноманітні конкурси та перегони на зачарованих човнах у бухті. Змагання із магічних вправ вони проводили у дворі Обителі Мудреців, а довгими вечорами на схилах пагорбів, у гаях розпочинала біготнечу та гру у піжмурки, і доходило до того, що не можна було зрозуміти, хто ховався, а хто шукав, бо всі учасники гри робилися невидимцями, із чарівними вогниками шмигаючи поміж деревами, перегукуючись, сміючись і наздоганяючи один одного.
Коли прийшла осінь, вони з новими зусиллями взялися за заняття, поповнюючи свої знання магії. Отож, сповнені вражень і див, перші місяці на острові Роук для Геда промайнули непомітно.
Узимку все було інакше. Геда та ще сімох учнів послали до найвіддаленішого північного мису острова Роук, де знаходилась Одинока Вежа. Там самітником замешкував Майстер-Істинномовець, з дивним ім'ям Куремкармерук, яке не перекладалось жодною мовою. Вежа похмуро здіймалася над північними кручами, і на багато миль від неї не було жодного заселеного містечка, села чи бодай хутора. Над зимовим морем клубочилися свинцеві хмари, а у самій Вежі на високому стільці врочисто сидів Куремкармерук та складав нескінченні переліки імен. Учні повинні були їх вивчити до опівночі, коли чарівне чорнило зникало і пергамент знову ставав незайманим. У Вежі панували напівморок, холод і вічна тиша, яку порушував тільки скрип пера Майстра та ще вряди-годи зітхання учня, котрий поспішав завчити назви кожного мису, вершини, бухти, затоки, протоки, мілини, єрика[5], рифу чи скелі на узбережжі Лоску чи іншого невеличкого острівця в Пельнському морі. Коли хто-небудь із учнів скаржився, Майстер міг мовчки подовжити список, а міг сказати: "Той, хто хоче панувати над морями, мусить знати справжню назву кожної краплинки води в них".
Інколи Гед також зітхав, але не скаржився. Він розумів, що у цій невиразній каламуті слів Істинної Мови приховуються справжні імена всіх навіть найкрихітніших місцин, предметів та істот, приховується, наче скарб на дні висохлої криниці, та могутність, якою він марив. Магія і полягає в тому, щоби називати речі їхніми справжніми іменами. Про це ще першого вечора у Вежі сказав їм Куремкармерук. Цих слів він більше не повторював, проте Гед їх не забував:
— Не один із всемогутніх магів, — сказав він, — усе своє життя присвятив пошуку назви одного-однісінького предмета, одного-однісінького загубленого чи прихованого слова Істинної Мови. Та все ж перелікам імен ще не видно кінця, вони й до кінця світу не будуть закінчені. Прислухайтесь — і ви збагнете, чому це так. У нашому світі під сонцем, і в іншому світі, де сонця немає, існує багато такого, що не має нічого спільного ні з людьми, ні з людською мовою. Є сили, які значно могутніші від наших. Однак справжніми чародіями можна вважати лише тих, хто, крім ґардійської мови Земномор'я, опанував ще й Істинну Мову, від якої вона бере свій початок. Цією мовою ще й зараз розмовляють дракони, за допомогою слів цієї мови Сеґой створив острови Земномор'я, вона зустрічається в наших піснях і баладах, нею ми творимо закляття та чари. Її слова, невидимі та невпізнанні, загубилися між ґардійськими словами. Морську піну ми називаємо "сук'ян", і слово це походить від двох інших слів Прамови: "сук" — перо та "іньян" — море. "Пір'я морів" — це і є піна. Проте ви ніколи не зачаруєте піну, назвавши її словом "сук'ян", для цього потрібно скористатися її справжньою назвою з Істинної Мови — "есса". Будь-який ворожбит знає кілька слів Істинної Мови, а справжній маг знає їх досить багато. Проте насправді їх безліч: деякі слова розчинились у пітьмі віків, інші завжди були таємницею, окремі слова знають лише дракони та Одвічні Сили Землі, а є й такі, котрих не знає і не знатиме жодна жива істота. І немає такої людини, яка б могла знати їх усі, тому що Істинна Мова не має меж. У цьому й уся справа. Наприклад, ми називаємо море чудовим словом "іньян". Однак Потаємне море має ще одну назву Істинною Мовою. Оскільки ніщо і ніхто не може мати двох істинних імен, тому "іньян" може означати — "всі моря, за винятком Потаємного". Хоча, втім, його справжня назва зовсім інша, бо у світі існує безмежна кількість морів, бухт, рифів, скель тощо, і кожне з них має власні імена. Отже, якщо якийсь маг надумає накласти закляття на бурю чи втихомирити океан, він має вкласти у своє закляття не тільки слово "іньян", а й назву кожної крапельки усіх морів і кожного прибережного камінця на просторах Архіпелагу аж до найдальших Меж, доки вистачить наймень. Таким чином, та сила, що дає нам магічну владу, її й обмежує. Магові підвладне лише те, що знаходиться поряд із ним, те, що він може назвати повним і точним іменем. І це слушно. Якби не існувало застережних меж, то будь-яке необдумане закляття добрих чарівників чи лихі умисли злих неодмінно змінили б те, чого змінювати не можна, не порушивши Рівноваги. Море б тоді вийшло із берегів і залило острови, де на нас і без того постійно чигає небезпека, і передвічна тиша поглинула б усі голоси та Істинні наймення безповоротно.