Коли надвечір дим з нешумських коминів розвіявся за обрієм, Гед уже не міг достеменно сказати, скільки вони пройшли, і не знав, чи далеко ще до мети. Смерклося, пронизливий східний вітер проймав аж до кісток. Вони йшли вже кілька годин, і Гедові здалося, що далеко попереду в небі над північно-східними горбами промайнуло щось біле, схоже на зуб. Але світло короткого зимового дня згасало, і на стрімкому повороті дороги він зміг розгледіти у тій білій плямі чи то вежу, чи дерево, яке невиразно бовваніло вдалині.
— Ми йдемо туди? — запитав він, показуючи рукою.
Скіорх промовчав, але продовжував уперто підніматись угору, закутавшись у повстяний плащ із гостроверхим каптуром, обшитим хутром. Гед почувався виснаженим дорогою і десятьма днями морської подорожі. Його пильність і воля притупилися. Він брів, як у нескінченному сні, що веде у порожнечу. Зараз йому здавалося, що він уже цілу вічність іде по цій безмовній похмурій пустелі разом із цим мовчазним чоловіком.
У кишені прокинувся і заворушився отек, і разом з ним у свідомості Геда прокинувся невиразний страх. Хлопець примусив себе сказати:
— Сніжить, та й ніч настає... Нам ще далеко, Скіорху?
Той навіть не озирнувся, а трохи згодом відповів:
— Недалеко.
Його голос звучав якось дивно — не по-людськи, а по-звірячому хрипко, немовби вириваючись з утроби. Навколо у пізніх сутінках стелилися пустельні пагорби. А в повітрі, падаючи на землю, кружляли легкі сніжинки.
Гед зупинився.
— Скіорху! — вигукнув він.
Той зупинився і повернувся до нього. Під гостроверхим каптуром обличчя не було.
Гед не встиг вимовити жодного слова, жодного закляття, бо перевертень раптом хрипко проревів його ім'я:
— Гед!
Роззброєний зненацька магічною силою свого імені, Гед беззахисно стояв перед перевертнем. Годі було кликати когось на допомогу в цій чужій землі, де він нікого не знав. Хлопець стояв віч-на-віч перед смертельним ворогом, а єдиною його зброєю була тисова палиця, яку він тримав у правиці.
Потвора, яка поглинула душу Скіорха, заволоділа і його тілом. Вона не мала власної плоті, це був лише дух у людській подобі, примарна оболонка, у якій зачаїлася справжня Тінь. Перевертень рушив до Геда, простягнувши руки перед собою, наче обмацував порожнечу. Лють і жах охопили Геда, він щосили замахнувся палицею і рубонув нею просто посеред каптура, що приховував обличчя Тіні. Від сильного удару плащ розпластався на снігу — так ніби всередині нього була порожнеча. Та враз, химерно звиваючись і набрякаючи темрявою, потвора знову звелася на повен зріст. Здригаючись і заточуючись, наче од вітру, Тінь, простягнувши руки, сунула на Геда, намагаючись учепитися в нього так само, як тоді, на роукському пагорбі. Якби їй це вдалося, вона би покинула тіло Скіорха й увійшла у Геда, поглинувши його єство й отримавши необмежену владу над ним. Гед удруге вдарив її важким ціпком, який після першого удару почав диміти. Тінь відсахнулась і знову посунула на нього. Гед ударив її втретє. Палиця спалахнула, обпікаючи хлопцеві руку. Кинувши її додолу, Гед зробив крок назад, а тоді різко повернувся і почав тікати.
Він біг щодуху і, наступаючи йому на п'яти, за ним мчав перевертень. Гед не озирався назад. Він біг і біг у сутінках безмежної долини, і сховатись йому було ніде. Перевертень ще раз хрипко покликав Геда по імені, та це хоча й забрало у хлопця магічну силу, проте не давало влади над його тілом. Тож Гед продовжував бігти.
Темна ніч зусібіч щільно огортала мисливця та його здобич. Сніг, неначе серпанком, застеляв стежку, і Гед не бачив її. Серце заходилося у грудях, у горлі пекло вогнем. Гед уже ледве пересував ноги. А все ж невгамовний переслідувач ніяк не міг наздогнати його. Примара щось шепотіла і бурмотіла, відтак голосно покликала Геда по імені, і він зрозумів, що все життя цей ледь чутний шепіт переслідував його, чигав на нього на межі слуху. Та тепер він зміг виразно почути його, тому мусив здатися, поступитися, зупинитися. Проте хлопець не зважав на моторошний голос і продовжував бігти вгору по довгому, темному схилу. Йому здавалося, що попереду жевріє бліде світло, і хтось кличе його, підганяючи: "Біжи! Біжи!"
Гед спробував відгукнутися, але не зміг вимовити й слова. Яскравішим ставало тьмяне світло, що пробивалося крізь зяючий отвір попереду. Стін він не бачив, але брама була просто перед ними. Коли Гед зупинився перед нею, перевертень миттю вхопив його за плащ, намагаючись дотягнутися до нього й міцно стиснути у смертельних обіймах. Зібравши останні сили, Гед кинувся до брами. Він ще хотів обернутися, щоби зачинити ворота перед потворою, та ноги вже не тримали його. Він спіткнувся, хапаючи руками повітря, а тоді в його очах спалахнуло і попливло світло. Гед відчув, що падає, і, непритомніючи, зрозумів, що хтось його підхопив. Вкрай виснажений, він поринув у забуття.