Гед миттю перетворився на хижого птаха, але не на яструба, як колись на Роуку, а на справжнього сокола, що летить, наче стріла, випереджаючи думку. Здійнявшись у повітря, він помчав за своїми переслідувачами, щодуху махаючи дужими крилами. Стемніло, і за хмарами засяяли яскраві зірки. Невдовзі Гед побачив попереду чорну стрипіхату зграю, що навально ринула вниз, наздоганяючи маленьку беззахисну чайку. Внизу скаженіли сіро-сталеві хвилі океану, які ще де-не-де розцвічувало останніми попелястими променями призахідне сонце. Гед-сокіл каменем влетів у гущавину хижої зграї, розкидавши бестій урізнобіч, немов бризки від брили, що шубовснула у воду. Але було вже пізно — вони вже вполювали свою здобич. В однієї потвори з дзьоба капала свіжа кров, до кігтів іншої пристало біле пір'я, а мертве тіло чайки, на яку перетворилася Серет, поглинули холодні морські хвилі...
А тим часом Слуги Каменя знову готувалися кинутися на Геда, загрозливо роззявляючи страхітливі пащеки. Але Гед стрімко злетів угору, а тоді озвався гучним переможним криком сокола — і полетів геть, ширяючи над низькими берегами острова Оскіль і морськими бурунами.
Крилаті потвори, моторошно клацаючи дзьобами, ще трохи покружляли над морем, а потім одна за одною неквапно рушили назад, до своїх торфовищ. Давні Сили не здатні перелетіти через море, вони прив'язані до свого осідку — певного острова, печери, каменя, джерела. Чорні тіні поверталися до замку Теренон, де на них чекав володар Бендереск. А Гед і далі летів на схід над Оскільським морем, залишаючи край, де вічно дмуть зимові вітри і панує ніч. Він летів, змахуючи дужими крилами, сп'янівши від польоту, немов стріла, яка не знає меж, наче думка, що сягає мудрості.
* * *
Цього року Оґіон Мовчазний після своїх осінніх мандрів повернувся на Ре-Альбі доволі пізно. Із плином літ він став ще незворушніший і самотніший. Новий володар Ґонту, який жив на узбережжі, не почув від нього жодного слова, коли особисто завітав у будинок мага просити допомоги напередодні піратського нальоту на Андрадські острови. Оґіон, котрий часто розмовляв із павуками, що заплутались у власних тенетах, вітався з деревами, нічого не сказав володареві острова. Той повернувся додому ні з чим. А загалом Оґіон останнім часом відчував якусь непевну тривогу — можливо, саме тому він і провів усе літо й осінь в горах, далеко від людей. Лише перед святом Сонцестояння старий чаклун повернувся до своєї хатини.
Наступного ранку після повернення він прокинувся пізно, а відтак йому закортіло напитися відвару з шелестунки. Тож Оґіон пішов униз від будинку до джерела біля підніжжя пагорба. Невеличка загата, що оточувала джерело, по краях уже покрилася тонким льодом, а сухі кущики моху між камінням срібно помережала перша паморозь. Сонце вже давно зійшло, та воно ще протягом години мало ховатися за горою Ґонт, тому вся західна частина острова — від узбережжя аж до верхогір'я — безмовно лежала у сутінках зимового ранку. Маг зупинився біля джерела і поглянув на порослі чагарями крутосхили, на бухту внизу, на сіру морську широчінь. Раптом над його головою залопотіли крила великого птаха. Оґіон, трохи затуливши обличчя долонею, подивився угору. І тоді просто на руку чаклуна, б'ючи крильми, злетів дужий молодий сокіл. І хоча він скидався на ловчого птаха, проте на ньому не було ані обірваного ретязя, ні шворки чи дзвіночка. Кігті сокола міцно стискали зап'ясток мага. Гладеньке пір'я куйовдилося на вітрі, а золотаві очиці байдуже дивилися довкола.
— Ти — посланець? Приніс мені листа? — лагідно запитав Оґіон у сокола. — Що ж, ходімо зі мною...
Почувши голос мага, сокіл тривожно вдарив крильми і пильно подивився на Оґіона. Маг зупинився, трохи помовчав і промовив:
— Здається, я колись дав тобі ім'я... — і рушив до будинку, тримаючи птаха на руці.
Він посадив сокола на гарячу полицю, нагріту вогнищем, і дав йому води. Але птах не захотів пити. Тоді Оґіон почав дуже тихо вишіптувати закляття, виплітаючи руками магічні тенета. Промовивши слова закляття, маг пошепки покликав сокола, намагаючись не дивитися на нього:
— Гед.
Оґіон ще якусь мить постояв непорушно, потім повернувся і підійшов до хлопця, котрий хапав дрижаки, роззявивши рота і безтямно дивлячись у вогонь.