— Я тут! Я — Гед-Яструб, викликаю тебе на двобій!
Засичали хвилі. Рипнув човен і тихо забриніло пружне білосніжне вітрило. Летіли миттєвості. Гед чекав, спершись рукою на тисову щоглу човна і вдивляючись у крижану мряку, що з півночі повільно насувалася на море. Минуло ще декілька хвилин, і крізь пелену дощу Гед побачив, що понад морем до нього наближається Тінь.
Тепер, переслідуючи його серед овіяних шаленими вітрами морських просторів, вона відкинула подобу оскільського весляра Скіорха, не була ані перевертнем, ані страхітливим звіром, у личині якого вперше зчепилася з Гедом на роукському пагорбі. Тінь нарешті вже мала певну форму й тілесну оболонку, які можна було побачити навіть удень. Невідступно переслідуючи Геда, тінь висотала з нього багато сили, живлячись нею і його страхом. Тож, можливо, що тепер саме завдяки цій силі Тінь з'явилась на поклик Геда серед білого дня, не чекаючи сутінків. Тепер потвора вельми нагадувала людину, але її постать, будучи за своєю сутністю породженням темряви, тіні не відкидала. Тьмяна бестія з драглистими обрисами скрадалася над морськими хвилями, прямуючи від островів Ґирлищ у напрямку Ґонту. Їй було нелегко долати хвилі та боротися зі шквальним вітром. Холодний дощ наскрізь пронизував її нестійку оболонку.
Викликавши Тінь серед білого дня, Гед отримав перевагу над нею: світло засліплювало потвору, і вона не помітила хлопця. Він першим побачив її. Але вони одразу впізнали одне одного.
Посеред безмежної пустелі зимового моря Гед побачив істоту, яка наводила на нього такий жах. Вітер відносив човна трохи убік від неї і Гед не міг її добре розгледіти. Але Тінь поступово наближалася до нього, хоча Гед і не міг сказати, рухалася вона чи ні. Нарешті потвора побачила його. Хлопець із невимовним жахом згадував крижаний дотик її імлистого тіла і нестерпний біль від невидимих зубів, а проте продовжував чекати, не рухаючись з місця. Відтак коротким закляттям викликав чарівний вітер і, дужим потоком напинаючи вітрила, погнав човен назустріч потворі, що тьмяно мріла над сірими хвилями.
Натомість Тінь раптом захвилювалася, немов од вітру, і, не зронивши й звуку, повернулася та кинулася навтьоки. Вона мчала на північ, долаючи спротив свіжого вітру. Гед не відставав од неї. Вітер і хвилі били йому в обличчя, та він на те не зважав: надимаючи вітрила чарівним вітром, хлопець продовжував переслідувати втікачку, немов мисливець, що нацькував хортів на оточеного вовка. Вітрило його човна аж дзвеніло від вітру — звичайна парусина вже би давно подерлася. Човен, переслідуючи Тінь, летів по морю, немов легке шумовиння, яке під час шквалу наздоганяє хвилі, що біжать попереду.
Несподівано Тінь, рухаючись широким півколом, стала дещо тьмянішою і прозорішою, ніж попервах. Тепер вона менше нагадувала людину, а радше скидалася на дим або темну хмару. За мить, підхоплена буревієм, вона помчала у бік Ґонту. Гед притьмом розвернув човна, який, стрибаючи, наче дельфін, рушив навздогін Тіні, що розпливалася просто перед очима. Дощ зі снігом періщив Гедові в спину, застилаючи шлях непроникною пеленою. За сотню кроків вже нічого не було видно. Шторм зробився сильнішим і Тінь загубилася вдалині. Але, незважаючи на те, що потвора летіла над морем, Гед упевнено йшов по її сліду, немов бачив відбитки кігтів на снігу. Човен стрімко розбивав хвилі, піна навсібіч розліталася з-під його днища.
Шалена гонитва тривала вже дуже довго. Нарешті почало смеркати. Гед знав, що за ці кілька годин вони залишили далеко позаду острів Ґонт і зараз перебували десь на півдні, біля островів Співі й Торхевена. Втім, хтозна, може, і їх вони вже проминули, опинившись у Відкритих широтах... Гед не міг цього визначити, та, зрештою, йому було байдуже. Він полював, він ішов по сліду, а попереду нього летів його страх.
І раптом Гед знову побачив Тінь. Вітер на морі вщухав, а дощ і шторм відступали перед ним густим туманом. Крізь непроникну імлу Гед помітив потвору, що зачаїлася праворуч від нього. Чаклун вимовив закляття, переклав румпель[6] і кинувся навздогін. Він плив майже наосліп, тому що туман дедалі густішав, мовби закипаючи в тому місці, де його сірі пасма спліталися із чарівним вітром. Морок огортав човен блідою, сірою запоною. Проте щойно Гед промовив перші слова закляття, яке розганяє туман, як знову побачив Тінь. Вона й досі трималася праворуч від човна. Її безликі непевні обриси все ще нагадували людську голову, яку перекроював і пронизував сірий туман. Гед повернув човен, намагаючись наздогнати знесиленого ворога. І в ту ж мить Тінь зникла, розчинившись у повітрі. А човен на повній швидкості налетів на мілину і розбився на друзки, вдарившись об підводну скелю. Гед мало не вилетів за борт, але встиг схопитися за чарівну щоглу-патерицю до того, як його накрила велетенська хвиля. Оскаженіле море заввиграшки підхопило невеликого човника і жбурнуло його на прибережні скелі — так само робить людина, намагаючись розбити тверду, вкриту водоростями мушлю.