Почувши це, Гед ґречно вклонився чаклунові, повернувся на пристань і негайно залишив Веміш. Він не хотів лякати острів'ян і наживати собі ворога в особі тутешнього чаклуна. Мудріше було ще раз переночувати у морі, а заодно й обміркувати почуту від чаклуна новину, адже вона наводила на неабиякі роздуми.
День скінчився, а ніч минула під холодним дощем, який шепотів над морськими просторами аж до світанку. Дощ тривав до полудня, а північний вітер продовжував гнати човен уперед. Туман розвіявся, час від часу з-за хмар визирало сонце. Пополудні просто перед собою Гед побачив низькі блакитні пагорби величезного острова, над яким світило бліде зимове сонце. Дим із коминів стелився понад сірими дахами невеличкого міста, що розкинулося між горбами. Після безмежного, одноманітного моря то був доволі приємний краєвид.
Услід за рибальськими човнами Гед зайшов у гавань і пришвартувався до причалу. Піднявшись осяяними вечірнім сонцем вулицями, він навідався до таверни під назвою "Харекі", де добрий ель та смажена на вогнищі баранина зігріли йому тіло і душу. Тут було ще кілька подорожан, купців зі Східних широт. Але здебільшого у таверні розважалися міщани, котрі прийшли сюди посидіти за кухлем елю й обмінятися новинами. На відміну від боязких і неотесаних рибалок із Західного Ручища, тутешні мешканці були веселими і говіркими. Звичайно, вони відразу впізнали у Гедові чаклуна, та не обмовились про це жодним словом, хіба що шинкар, ніби між іншим, сказав (а він таки любив побалакати), що їхньому місту, Ісмаї, дуже поталанило, адже тут мешкає справжній маг, котрий здобув освіту в Роукській школі й отримав чарівну патерицю від самого Архімага. І хоч його наразі немає в місті, однак він живе саме тут, у родинному будинку. Отож, з усього сказаного виходило, що ще один майстер Високої Магії тут нікому не потрібен...
— Як то кажуть: "Дві чарівні патериці в одному місті неодмінно мають зустрітись!" Еге ж, добродію? — люб'язно усміхаючись, закінчив шинкар.
Отаким нехитрим робом він тактовно натякав Гедові на те, що мандрівному чаклунові, котрий живе з власної магії, в Ісмаї робити нічого. "Отакої!" — подумав Гед. Спочатку його ввічливо спровадили з Веміша, а тепер ще делікатніше виганяють з Ісмая! Що сталося зі знаменитою гостинністю, якою так славляться мешканці Східних широт? Адже Гед був на острові Іфіш, тут народився його друг Ветч. Однак, судячи з усього, тутешні мешканці не надто церемоняться з чужинцями...
І все ж Гед зауважив, що обличчя у людей тут справді були добрими. І раптом зрозумів, що від них його відділяє страшна прірва — її уособлювала ота потвора з пітьми, довічне прокляття, що затьмарює його душу. Він відчував себе крижаним вітром, що знадвору ввірвався в зігріту родинним вогнищем кімнату, чи зловісним чорним птахом, якого буря принесла із заморських країв. І що швидше він піде звідси геть разом зі своєю лихою долею, то краще буде для цих людей.
— Я недовго у вас гостюватиму, — сказав він шинкареві. — За день або два я виходжу в море...
Він сказав це байдужим голосом. Хазяїн таверни, поглянувши на тисову патерицю в кутку, вирішив промовчати і так щедро наповнив Гедову чашу бурштиновим елем, що аж піна полилася через вінця.
Гед розумів, що йому слід пробути в Ісмаї лише одну ніч. Ні тут, ні деінде йому не були раді. Він мусив скоритися долі. Але, нестерпно втомившись від холодної порожнечі моря, від безмежної тиші, яку не порушував жоден звук, Гед вирішив заночувати в Ісмаї, а вже вранці покинути місто. Спав він довго і прокинувся доволі пізно. За вікном падав легкий сніжок. Подавшись у місто, Гед безцільно бродив вуличками та провулками, спостерігаючи за людьми, що займалися своїми справами. Він дивився, як діти у хутряних кожушках штурмують снігові фортеці та ліплять снігових баб; дослухався до теревенів, що долинали з відчинених дверей крамниць; милувався роботою коваля, котрий махав важенним молотком, куючи бронзовий щит. Крізь вікна, в яких відбивалося червоно-золоте сонце, він бачив жінок, котрі працювали за ткацьким верстатом, вряди-годи кидаючи усміхнений погляд на дитину або чоловіка, що сиділи поруч. Але все це було таким далеким для нього, немовби з чужого світу, де люди живуть своїми радощами, а він приречений на самотність і печаль. А проте зараз Гед не міг дозволити, щоби смуток і безнадія заволоділи його єством.