Настала ніч, а чаклун продовжував блукати вулицями, не маючи бажання повертатися до таверни. Несподівано він почув жваву розмову чоловіка і дівчини, що пройшли повз нього бруківкою міської площі. Гед озирнувся, бо впізнав цей голос. У сутінках, які де-не-де кидалися врозтіч від тьмяного світла газових ліхтарів, він наздогнав цих людей. Дівчина відсахнулась, а чоловік поглянув на нього і підняв чарівну патерицю, щоби відвернути можливу загрозу. Це було вже занадто! Голос Геда тремтів, коли він ображено промовив:
— Я гадав, що ти впізнаєш мене, Ветче.
Та все ж Ветч якусь мить вагався.
— Так, я впізнав тебе, — сказав він зрештою, опускаючи патерицю, і обійняв його за плечі. — Я справді тебе знаю! Ласкаво прошу, друже мій, ласкаво прошу! Як кепсько я тебе привітав — неначе примару, що виринула з-за рогу. А я ж чекав на тебе, я давно виглядав тебе...
— То це ти той славетний чаклун, яким не нахваляться в Ісмаї? Я думав...
— Звичайно, я тутешній чаклун. Але послухай, я розкажу тобі, чому не впізнав тебе, друже. Можливо, я надто завзято розшукував тебе. Три дні тому... А ти не був три дні тому на Іфіші?
— Я приплив сюди вчора.
— Три дні тому на вулиці сусіднього села Куора я бачив тебе. Тобто я був свідком твоєї появи... Або появи твоєї подоби... А, може, просто бачив чоловіка, схожого на тебе. Він з'явився переді мною, виходячи з міста. Але коли побачив мене, відразу ж зник за рогом. Я покликав його, та не почув відповіді, я пішов за ним, але він кудись зник. Жодного сліду! Тільки земля край дороги вкрилася памороззю. Мене це дуже здивувало... І тепер, коли я знову зустрів тебе, то спершу подумав, що то примара. Вибач, Геде...
Ветч тихо, щоби не почула дівчина, промовив істинне ім'я друга.
Гед і собі тихо назвав істинне ім'я Ветча:
— Пусте, Естаріоле. Я також радий тебе бачити...
Можливо, у його відповіді Ветч відчув щось більше, ніж звичайну радість. Ще тримаючи Геда в обіймах, він заговорив до нього Істинною Мовою:
— Ти вийшов із пітьми, але знову потрапив у біду, Геде. Але так чи інак, — ти для мене завжди радість.
А тоді ґардійською мовою з кумедним акцентом, характерним для жителів Східних широт, додав:
— Ходімо, ходімо з нами додому! Вже пізно і час сховатися під дах! До речі, познайомся: це моя сестра, наймолодша і найгарніша, але ти й сам це бачиш. Щоправда, вона ще не дуже мудра, але менше з тим! Звати її Тростинка. Тростинко, а це Яструб, мій найкращий друг!
— О, Великий Маг, — привітала його дівчина і ввічливо вклонилася на знак поваги, затуливши очі руками, як це зазвичай заведено серед жінок у Східних широтах. Втім, від Геда не сховався її зацікавлений погляд. Дівчині було приблизно років чотирнадцять, вона була смаглявою, як і брат, і тендітною та стрункою. На рукаві її накидки сторожко блимав очима справжній дракон, щоправда, ще дуже маленький, завбільшки з долоню.
Вони пішли разом по темній вулиці. Через деякий час Гед зауважив:
— У нас на Ґонті вважають, що ґонтійки — найхоробріші жінки у світі, але я ще ніколи не бачив дівчини, яка б замість браслета носила дракона.
Тростинку це розсмішило і вона відповіла йому просто:
— Це ж тільки харекі! Невже у вас на Ґонті не водяться харекі?
— Ні, не водяться, та й драконів у нас теж немає. То що, ця істота — не справжній дракон?
— Та ні! Цей малюк живе у дубовому листі і живиться осами, хробаками та яйцями горобців. Брат часто розповідав мені про звірка, з яким ви не розлучалися. Отек, здається? А що, він і досі з вами?
— Ні, тепер уже ні...
Ветч озирнувся, ніби хотів про щось запитати у Геда. Та, либонь, вирішив залишити питання на потім. Згодом вони усамітнилися біля коминка в будинку Ветча.
Хоча Ветч і був поважним чаклуном острова Іфіш, він жив разом із молодшим братом і сестрою у маленькому містечку Ісмай, в якому й народився. Його батько був заможним купцем і залишив дітям просторий міцний будинок, наповнений розкішним домашнім начинням — тонким мереживом, керамікою, бронзовим і мідним посудом. Усе це стояло на різьблених поличках, а ще більше зберігалося в скринях. В одному кутку просторої вітальні стояла таонійська арфа, в іншому — ткацький верстат Тростинки з високою рамою, інкрустованою слоновою кісткою. Незважаючи на скромність і простоту, якими завше вирізнявся Ветч, у рідному Ісмаї він був могутнім магом і власником багатого маєтку. У будинку також жила родина старих слуг, які доглядали за порядком у домі, а ще -молодший брат Ветча, вельми жвавий хлопчина, і Тростинка, швидка та мовчазна, наче рибка. Вона приготувала друзям вечерю і сама поїла з ними, слухаючи їхню розмову, а згодом нечутно вийшла до своєї кімнати. У будинку було затишно і спокійно. Від його міцних стін наче віяло теплом і миром. Гед, скинувши поглядом осяяну вогнищем кімнату, промовив: