— Схоже, що це Аставель. Край землі. Принаймні, якщо вірити нашій карті, то поряд нема жодного іншого острова...
— І все ж, тутешні мешканці можуть щось знати про те, що ховається за обрієм... — відповів Гед.
— Що ти маєш на увазі? — здивувався Ветч, трохи збентежений тим, що в голосі його друга відчувалися глибоко затамована тривога і дивне нетерпіння.
Але Гед продовжував говорити загадками:
— Не тут, — сказав він, пильно стежачи за узбережжям Аставелю (принаймні так здавалося Ветчеві, хоч він і не мав певності щодо цього). — Все-таки не тут. Але й не на морі! Авжеж, не на морі, а на твердій землі! Десь там, за брамою дня, за межею, де губляться витоки рік і зупиняються зорі...
Гед замовк. А коли через деякий час заговорив знову, то в його голосі вже не було нічого незвичайного — так, ніби юнак звільнився від влади чарів або несподіваної мани, що затуманила розум.
Аставельський порт розташувався у гирлі ріки, оточеної високими скелями. Будинки тут виходили вікнами на північ і захід, так би мовити, "повернувшись обличчям" до далеких островів Земномор'я. Місцеві жителі зустріли чужинців із тривогою та занепокоєнням, адже досі ще жоден корабель не наважувався дістатися берегів Аставелю такої пізньої пори, яку тут називали "сутінками року". Отож, тутешнє жіноцтво поховалося від прибульців у сплетених із верболозу хатинах. Утім, деякі молодиці, знемагаючи від цікавості, нишком визирали з-за одвірків, затуляючи полотняними подолами широких спідниць обличчя дітлахів, що горнулися до них. Проте, коли Гед і Ветч проходили повз їхні обійстя, навіть ці "одчайдухи", побоюючись пристріту, сахалися назад, у непроглядну темряву сіней...
Натомість аставельські чоловіки — струджені, худі та доволі благенько, не по-зимовому зодягнені — мовчки обступили молодих чаклунів тісним колом, міцно тримаючи в руках кам'яні сокири, ножі та гострі мушлі...
Однак незабаром, коли з'ясувалося, що чужинці не мають наміру заподіяти комусь шкоду, остров'яни зітхнули з полегшенням і почали засипати хлопців запитаннями про те, що діється у світі.
Люди на Аставелі вже давно не мали жодних новин з Архіпелагу — адже навіть кораблі з ближніх островів Содерс та Роламені нечасто навідувалися сюди. Тутешні мешканці жили дуже бідно. Вони не мали нічого такого, що можна було б обміняти на прикраси чи бронзове начиння. Ліси на скелястих урвищах Аставелю не росли, саме тому деревину остров'яни цінували, либонь, навіть вище, ніж золото. Човни тут плели з верболозу, а тоді щільно обтягували тюленячою шкірою — треба бути неабияким сміливцем, щоби наважитися вийти у відкрите море на такому суденці! На Аставелі не було ні ворожбитів, ні магів, тож чарівні патериці чужинців привертали увагу остров'ян лише тому, що були зроблені з коштовної деревини. Очолював місцеву громаду старезний дідуган, котрий пишався тим, що колись, іще підлітком, бачив людину, народжену на островах Архіпелагу. Відтак білошкірий Гед був для тутешніх мешканців справжнім дивом — подивитися на нього прийшли і старі, й молоді. А матері навіть приносили на руках немовлят, щоби малюки теж могли подивитися на чоловіка з Великих островів і запам'ятати це на все життя. Ніхто з аставельців ніколи не чув про Ґонт, натомість вони жваво цікавилися новинами з уславлених у старовинних піснях Еї та Хавнору. Між іншим, Геда остров'яни чомусь взагалі прийняли за володаря Хавнору. Тож хлопцеві хоч-не-хоч довелося відповідати на численні запитання про величне біле місто, якого він і сам ще ніколи не бачив...
Лише надвечір, коли допитливість господарів потроху почала вгамовуватися, Гед нарешті зміг запитати у них про те, що цікавило його самого. Вони бесідували, вмостившись навколо вогнища посеред хатини, задушливої від смороду кізяків та хмизу — більше на острові палити було нічим. Гед, ніби між іншим, спитав:
— А що знаходиться на схід від Аставелю?
Остров'яни принишкли: одні — вибачливо посміхаючись, інші — ховаючи очі.
— Море, — відповів сивочолий старійшина.
— Невже далі нема жодного острова?
— Тут — край землі. Далі немає нічого, крім пустельної води, що тягнеться аж до краю світу.
— Батьку, це мудрі люди, — промовив хтось із присутніх. — Вони бували у бувальцях, багато бачили... Можливо, їм доводилося чути про країни, яких ми не знаємо?
— А я, однак, від свого не відступлюся: на схід від Аставелю землі немає! — ще раз уперто повторив старий, спідлоба стежачи за Гедом, але той не сказав більше нічого...
Мандрівники провели ніч у задушливій хижі. А вдосвіта Ветча розбудив шепіт друга: