Нарешті він легко спустився на землю біля самісінького Бурштина, і той, як завжди, з посмішкою на вустах, уїдливо промовив:
— Яструбок, що не літає...
— А хіба Бурштин — коштовний камінь? — відрізав Гед і також посміхнувся. — О, Діаманте серед чаклунів, о, Перлино хавнорська, засяй для нас!
Учень, що змушував танцювати чарівні зірочки, послав одну із них Бурштину. Зірочка, виблискуючи, закрутилася над головою хлопця. Бурштин, утративши звичні впевненість і спокій, відкинув вогник геть і загасив його єдиним рухом.
— Обридли мені дитячий гамір і дурисвітські витівки, — заявив він.
— Ти стаєш дідуганом, — зауважив зверху Ветч.
— Якщо ти шукаєш тиші та сутінків, — додав інший хлопець, — то міг би знайти місце у Вежі.
— Так чого ж ти хочеш, Бурштине? — запитав його Гед.
— Я хочу бути в товаристві рівних собі, — відповів Бурштин. — Ходімо, Ветче, облиш дітей із їхніми забавками.
Гед повернувся до Бурштина.
— Чим же такі видатні молоді чаклуни і чого бракує тим, хто лише вчиться на них? — запитав він.
Говорив він спокійно, проте інші учні враз замовкли, бо у словах хлопців звучала взаємна і неприхована злість, зрима, наче лезо, видобуте з піхов.
— ...магічної сили, — відповів Бурштин.
— Я позмагаюся з тобою силою, якщо ти цього хочеш.
— Ти викликаєш мене на поєдинок?
— Так.
Ветч ледь не впав на землю і рішуче став між ними.
— Магічні поєдинки в Обителі заборонені. І ви це чудово знаєте. Перестаньте сваритися!
Ні Гед, ні Бурштин нічого не відповіли, бо знали закон острова Роук, як знали й те, що Ветч був сповнений любові, а вони — ненависті. Проте застереження не охолоджувало їхньої люті. Відвернувшись убік, наче для того, щоби щось сказати Ветчу, Бурштин із холодною посмішкою промовив:
— Гадаю, тобі краще ще раз нагадати твоєму другові-козопасу про закон, який захищає його. Він занадто впертий. Невже він справді думає, що я прийму його виклик? Виклик, кинутий хлопчиськом, від котрого тхне цапом, котрий не знає навіть Першого Перетворення?
— Бурштине, — мовив Гед, — звідки тобі відомо, що я знаю і чого не знаю?
І, не промовивши жодного слова, Гед несподівано зник, а на місці, де він стояв, бив крильми великий сокіл із гачкуватим дзьобом. Через якийсь час, освітлений мерехтливим полум'ям смолоскипа, з'явився Гед, як раніше, похмуро дивлячись на Бурштина. Той вражено відсахнувся, але потім знизав плечима і процідив:
— Ілюзія.
Інші заціпеніли, бурмочучи собі щось під ніс.
— Це була не ілюзія, — заперечив Ветч. — Це було справжнісіньке перетворення. Досить, Бурштине, послухай...
— Цього було достатньо, щоби довести, як за спиною Майстра він нишком зазирнув у "Книгу Змін". Ну так що ж? Давай, Козопасе. Мені подобається, як ти готуєш собі пастку. Чим більше ти доводитимеш, що не гірший за мене, тим більше переконуватимешся у протилежному.
При цих словах Ветч відвернувся від Бурштина і пошепки сказав Гедові:
— Яструбе, будь людиною, облиш це негайно! Ходімо зі мною...
Гед поглянув на свого друга й усміхнувся.
— Приглянь за моїм Хойґом, — попросив він товариша.
Гед віддав Ветчеві маленького отека, який, як завше, сидів на його плечі. Хоча звірятко нікому з чужих не дозволяло до себе доторкатися, однак зараз пішло до Ветча і теж умостилося в нього на плечі, не зводячи з господаря великих яскравих очей.
— Ну, — з таким самим спокоєм озвався Гед до свого суперника, — що ти збираєшся робити, Бурштине, щоби переконати себе у власній вищості?
— Мені не потрібно нічого робити, Козопасе. Однак я піду на це. Я дам тобі шанс, бо заздрість точить тебе, наче хробак яблуко. Давай-но випустимо цього хробака. Колись на Роукському пагорбі ти хвалився, що ґонтійці не бавляться в дитячі забавки. Ходімо зараз туди і ти покажеш нам, у що ж вони граються. Можливо, тоді я теж покажу тобі трохи магії.
— Дуже хочеться це побачити, — відповів Гед.
Молодші учні, що звикли бачити, як Гед спалахує, наче свічка, за будь-якого натяку на глузування, тепер дивувалися його спокою. І тільки Ветч відчував страх. Він ще раз спробував утрутитися, проте Бурштин зупинив його:
— Ветче, тримай свої побоювання подалі. А як ти, Козопасе, використаєш той шанс, що я тобі даю? Може, покажеш фокус? Наприклад, вогняну кулю? Або скажеш закляття, що виліковує кіз від корости?
— А що б ти хотів побачити?
Бурштин лише знизав плечима.
— Мені буде достатньо, якщо ти викличеш душу мерця!
— І викличу.
— Не викличеш, — Бурштин втупив у Геда погляд, і його звичне презирство раптом заступила лють. — Не викличеш. Ти не зможеш. Ти лише хвалишся і хвалишся...
— Присягаюся своїм ім'ям, що я це зроблю!
На якусь мить усі завмерли.
Вирвавшись від Ветча, котрий щосили намагався його затримати, Гед, не озираючись, пішов із двору. Чарівні вогники, що танцювали над головами учнів, згасли й опустилися долі. Повагавшись мить, Бурштин подався услід за Гедом. Зрештою, і всі інші рушили на пагорб, мовчазні, налякані та зацікавлені.
* * *
Лише юнаки піднялись на вершину пагорба Роук, як відчули, що його корені дуже глибокі, глибші, ніж море, і що вони тягнуться аж до самісіньких надр землі, туди, де в її вогненних надрах нуртують Одвічні Сили. Усі зупинилися на східному схилі. Панувала безшелесна тиша. Над пагорбом, над його чорною травою, над ними самими непорушно застигли зорі. Місяць ще не з'явився — і непроглядну темінь літньої ночі ще більше підкреслювала темінь роукських схилів. Ці схили, які за своє існування бачили стільки дивовиж, гнітили їх, лягаючи на душу важким тягарем.
Гед відійшов на кілька кроків убік, повернувся і сказав чітким голосом:
— Бурштине! Чий дух викликати?
— Викликай будь-чий. Однаково жоден тебе не послухається, — голос Бурштина тремтів, можливо, від гніву.
Гед, удаючи ніжність, іронічно запитав:
— Невже ти боїшся?
Якщо Бурштин щось і відповів, Гед однаково нічого не чув. Йому було вже байдуже. Не варто нікому заздрити. Тут, на роукському пагорбі, лють і ненависть зникли без сліду, а на їхнє місце прийшла надзвичайна впевненість у собі. Він знав, що саме цієї ночі, на цій темній вершині чарівного пагорба, його сила зросла і переповнила його. Хлопець ледве стримував її, щоб вона не перелилася через край. Тепер він чітко усвідомлював, що Бурштин йому ніякий не суперник, що він не спроможний дорівнятися до нього, що він лише посланий долею, аби саме цієї ночі здійснилося те, що має здійснитися. Гед відчував під ногами коріння пагорба, яке тяглося кудись у пітьму, а в небі над головою бачив холодні, далекі вогники зірок. А над простором, обмеженим пітьмою та зірками, панував він. Гед стояв у центрі світу.
— Не бійся, — сказав він, усміхнувшись. — Я викликатиму дух жінки. А тобі ж не личить боятися жіноцтва. Я викличу прекрасну Ельфаран, про яку співають у "Подвигах Енлада".
— Але ж вона померла тисячу років тому, її тлін спочиває в глибинах Ейського моря. І хтозна, може, такої жінки ніколи й не було...
— Хіба мертві зважають на відстані й літа? Чи, може, брешуть нам пісні? — запитав Гед із ледь відчутною іронією, а відтак додав: — Стеж за тим, що з'являтиметься між моїми руками...