Тепер хлопець проводив свого невеличкого човна на захід, не користуючись ні веслами, ні тими мореплавними навиками, яких навчився від Печварі — Гед напинав вітрила чарівним вітром і тримав правильний курс, вдаючись до магії. Уважно вдивляючись у море, він, зрештою, побачив мертвий острів, що височів над холодними хвилями. Йому кортіло швидше зустрітися з неминучим, і тому він застосував чарівний вітер. Адже те, що залишилося позаду, жахало його більше, ніж те, що чекало попереду. І вже під кінець першого дня його зачаєний страх змінився якимось радісним шаленством. Гед мчав на захід, вітрило його човника аж бриніло від чарівного вітру. Нарешті він за власним бажанням прямував назустріч небезпеці, і що ближчою вона ставала, тим сильніше зростало в ньому відчуття свободи. Морем котилися хвилі з білими баранцями, а по небу гнав сірі хмари північний вітер. Незабаром перед ним забовваніли скелі острова Пендор, німі вулиці міста і зруйновані замкові вежі. Тінь не наважувалась іти слідом за ним у пащу дракона.
Біля входу до вигнутої серпом неглибокої гавані Гед зупинив човна, що завмер, тихо погойдуючись на хвилях, а тоді голосно вигукнув:
— Драконе Пендорський, виходь! Захищай свої скарби!
Його голос потонув у шумі хвиль, що розбивались об білий, немов притрушений попелом берег. Але у драконів гострий слух. І от один із них, схожий на величезного чорного кажана, вилетів із якогось напівзруйнованого будинку. Махаючи широкими складчастими крилами, він, купаючись у потоках північного вітру, облетів навколо міста і почав приземлятись до того місця, де зупинився Гед. У хлопця аж мороз пішов по шкірі, коли він побачив живу істоту, яка немовби щойно вийшла із давніх легенд. Проте він лише засміявся і закричав:
— Гей, ти, летючий хробаче! Поклич старого дракона!
Гед зрозумів, що то був один із молодих драконів, які вилупилися зі шкірястих яєць, відкладених драконихою із Західних широт серед залитих сонцем зруйнованих палаців та веж. Коли малюки-дракони, як звичайнісінькі ящірки, повилуплювалися, самиця полетіла геть, залишивши доглядати за потомством старого дракона. Так-бо вже в них здавна ведеться.
Молодий дракон нічого не сказав Гедові. Він, власне, ще не був справді велетенським — завдовжки приблизно, як сорокавесельна галера. А широченні перетинчасті крила лише підкреслювали його незмужніле хирляве тіло. По суті, він був іще підлітком і не мав ані жахливого голосу, ані хитрості, притаманної дорослим драконам. Роззявивши свою довгу зубату пащеку, він стрілою кинувся на Геда, який стояв у човні біля входу до бухти. Тож чаклунові залишилося тільки коротким закляттям зв'язати драконові крила, і той, наче камінна брила, шубовснув у море. Сірі хвилі вмить зімкнулися над ним.
Услід за першим ще два дракони злетіли вгору від підніжжя найвищої міської вежі. І точнісінько так само, як і перший, вони напали на Геда. Тож і їх він зв'язав простим закляттям, а тоді потопив. Що ж, досі йому щастило — чаклун ще навіть жодного разу не застосував свого чарівного ціпка.
Через деякий час ще троє драконів налетіли на нього з острова. Один із них був набагато більший від інших, з його пащі виривалися язики полум'я. Двоє менших, залопотівши крилами, атакували чаклуна спереду, а більший, описавши в повітрі стрімке коло, обійшов Геда ззаду, щоби спалити разом із човном. Жодне закляття не змогло би подіяти одразу на трьох, тому дракони вирішили скористатися чисельною перевагою і налетіли з різних боків: двоє — з півночі, а ще один — з півдня. Усвідомивши це, Гед одразу промовив закляття Перетворення і тієї ж миті драконом шугонув у небо.
Розправивши широкі крила і випустивши гострі кігті, він полетів назустріч двом драконам, що атакували його з півночі, і обпалив їх своїм вогненним подихом. Потім розвернувся до третього, який був більшим, і так само, як і Гед, міг дихати полум'ям. У потоках вітру над сірими хвилями вони кинулись один на одного і почали двобій, зчепившись у клубок, охоплений вогнем і димом. Раптом Гед стрімко шугонув у небо; дракон, переслідуючи його, відстав. Гед знявся дуже високо, склав крила і, наче яструб, кинувся вниз, виставивши гострі кігті. Такого дракон не сподівався — чаклун увігнав смертоносні пазурі в шию та бік ворога. Чорні крила дракона затріпотіли, а його чорна кров задзюркотіла у море. Ледве вирвавшись із Гедових лабет, дракон важко полетів до острова, щоби сховатися у якомусь колодязі або в зруйнованій вежі.
Гед негайно повернув собі людську подобу і повернувся у човен, адже довго залишатися у драконовій подобі — дуже небезпечно. Його руки і голову обпекла отруйна драконяча кров, проте юнак не звертав на це уваги. Перевівши подих, він знову закричав:
— Я бачив шістьох, п'ятьох убив, а кажуть, що вас дев'ятеро! Нумо, вилазьте, хробаки!
На острові нічого не змінилося, не пролунало ані звуку, лише хвилі важко накочувались на берег. І тільки тоді Гед побачив, що найвища вежа міста, видовжуючись то в один бік, то в інший, змінює обриси, немов розправляючи величезні руки. У цю мить він боявся древньої магії, якою володіють лише дракони. Вони — могутні та підступні чаклуни, а їхня магія зовсім не схожа на магію людей. Та раптом Гед зрозумів, що побачене ним — не магія і не ілюзія, створена драконом, а реальність. Те, що він спочатку прийняв за частину вежі, було плечем пендорського дракона, який повільно розправляв свої крила, важко зводячись із землі.
Коли він випростався над містом, його луската голова, увінчана гострими шипами, з роззявленою пащею і висолопленим розтроєним язиком, височіла над найвищою вежею, а передні лапи із страхітливими кігтями сперлися на руїни будинків, як на дрібну жорству. Сталево-сіра луска дракона вилискувала на сонці, як дзеркало. А сам він був здоровенний, немов гора, і жилавий, зграбний, наче хорт. Гед із жахом дивився на дракона і розумів, що жоден героїчний епос, жодна казка не можуть належно передати відчуття людини, яка споглядає отаку бестію. Він уже бачив очі дракона, мало не зазирнув у них, і це могло б його погубити, адже не можна зустрічатися поглядом із драконом. Гед ледве відвернувся від масних зелених зіниць, що уважно стежили за ним, і підняв перед собою чарівну патерицю, яка тепер здавалася жалюгідною.
— У мене було восьмеро синів, маленький чаклуне, — проревів дракон. — П'ятеро загинуло, один конає. Годі! Хоч ти й убив їх, та до моїх скарбів тобі зась!
— Мені не потрібні твої скарби.
З драконових ніздрів із сичанням вирвався жовтий дим. Власне, отак він сміявся.
— То, може, вийдеш на берег і бодай подивишся на них, недолугий чародію? Мої скарби варті того, щоб на них подивитись!
— Ні, драконе.
Вітер і вогонь — природні соратники драконів, а от над водою вони не люблять вступати в бій. Тож, залишаючись у човні, Гед мав. невелику перевагу, а тому й не наближався до берега. Щоправда, вузька смуга води між його човном і величезними сірими кігтями дракона не додавала Гедові особливої впевненості у власних силах. Важко було не дивитися і в зелені очі дракона, що пильно стежили за Гедом.
— Ти ще дуже молодий, чаклуне, — сказав дракон. — Я й не думав, що такі молоді вже мають силу.