Навколо островів Лоу-Торнінґа, далеко на південь і на схід, палали багаття. Рибалки перегукувалися з човнів, повідомляючи одне одному, що зло переможене і дракони з острова Пендор назавжди дали людям спокій. За останній час то була єдина ніч, яка подарувала Гедові радість. Зусібіч його оточували веселі люди, які сміялись і танцювали, прославляючи у піснях свого рятівника. Осінній вітер відносив полум'яні іскри смолоскипів далеко у відкрите море. Жодна тінь не змогла би підкрастися до нього при світлі всіх цих вогнів, запалених на честь свята.
Наступного дня Гед зустрів Печварі, і той сказав йому:
— Я й не знав, що ти такий могутній, мій пане.
Промовляючи ці слова, човняр відчував ледь помітний страх, бо ж раніше він насмілювався вважати Геда своїм другом. Проте щось схоже і на докір також промайнуло у його голосі. Адже молодий чаклун зміг подолати дракона, але не врятував малої дитини. Після цієї зустрічі Геда знову пойняла тривога. І вона змушувала його покинути Лоу-Торнінґ так само нетерпляче, як раніше виряджала на острів Пендор. Тож наступного дня, незважаючи на те, що острів'яни ладні були носити його на руках до кінця життя, Гед покинув дім на горі, не взявши з собою нічого, крім книжок, чарівної патериці й отека, який звично сидів у нього на плечі.
З Лоу-Торнінґа Геда повезли на човні двоє рибалок, які дуже пишалися тим, що їм доручили таку почесну місію. Слава про подвиг молодого чаклуна летіла попереду їхнього суденця, що маневрувало між кораблями, які тіснилися у східних каналах Дев'яноста островів. Де б вони не з'явилися, скрізь їм услід насвистували "Пісню про Яструба" та навперебій пропонували заночувати, щоб із перших уст почути розповідь про перемогу над драконами. Навіть проходячи під балконами будинків, які нависали над морем, повз людні пристані Неша та грузькі пасовища Дромґана, попри смердючі олійні Ґеата, вони скрізь почувалися бажаними гостями.
Але нарешті Гед добрався до острова Серд. І шкіпер, якого він попросив доставити його на острів Роук, вклонившись, відповів:
— Це велика честь для мене і моєї команди, пане!
Ось так Гед залишив Дев'яносто островів.
Та щойно корабель вийшов у море і підняв вітрила, як зі сходу на нього раптом налетів штормовий вітер. Це було неабиякою дивиною, бо зранку зимове небо здавалося погідним і безхмарним. Острів Роук був недалеко, якихось тридцять миль від Серда, тож вони не змінювали курс навіть тоді, коли вітер подужчав. Як і більшість торгових кораблів у Потаємному морі, це суденце ходило під високим трикутним вітрилом, що легко змінювало напрям своєї осі, коли потрібно було впіймати попутний вітер. Змінюючи галс то на південь, то на північ, вони намагалися іти на схід. Шкіпер, бувалий моряк, знався на своїй справі. Однак вітер продовжував скаженіти. Невдовзі почався дощ, буря кидала судно з одного боку в інший, загрожуючи перекинути його.
— Пане! — звернувся капітан до Геда, котрий, як і належить шанованому гостеві, знаходився поруч із ним на містку. Хоч не така-то вже велика честь — стояти під дощем, мокрому, як хлющ, — пане Яструбе, чи не могли би ви якимось слівцем укоськати цей вітер?
— А чи далеко ще до Роука?
— Ми подолали вже половину дороги. Але за останню годину не пройшли й милі!
Гед промовив закляття. Вітер трохи вщух. І якийсь час вони досить гарно йшли на схід. А тоді раптом зірвався сильний південний вітер і знову відкинув корабель на захід. Хмари шалено вирували у грозовому небі. Розлючений капітан несамовито заволав:
— Цей клятий вітер дме одночасно з усіх боків! Либонь, тільки магія проведе нас крізь бурю.
Гед зрозумів, що корабель і команда опинились у небезпеці через нього, тому він ще раз застосував свою магічну силу, наповнюючи вітрила чарівним вітром. Легке суденце, долаючи шторм, помчало на схід, і шкіпер знову повеселішав. Однак за якусь мить ходовий вітер почав слабшати, аж доки зовсім не втратив силу. Посеред шаленого штормового моря корабель несподівано зупинився. Вгорі загуркотів грім, і судно, наче тріска, закрутилося. Тепер його зносило у північному напрямку.
Коли корабель ледь не перевернувся, Гед, ухопившись за щоглу, закричав:
— Капітане, повертайте назад!
Шкіпер подумки вилаявся, а вголос незадоволено буркнув:
— У мене на борту знаменитий чаклун, я — найкращий моряк у тутешніх водах, а цей корабель — найліпший серед тих, якими коли-небудь доводилося керувати... Про відступ не може бути й мови!
Та коли корабель знову закрутився так, немов якесь неймовірне чудовисько з морського дна тягнуло його кіль донизу, а сам шкіпер ухопився за ахтерштевень, щоби не впасти у море, Гед промовив:
— Залиште мене на Серді — і пливіть куди хочете. Цей вітер бореться зі мною.
— Із Вами, справжнім чаклуном із острова Роук?
— Капітане, невже ви ніколи не чули про вітер, що дме біля берегів Роука?
— Звичайно, чув! Він не дозволяє злим силам наблизитися до Острова Мудреців! Та що йому до вас, Повелителя Драконів?
— Це стосується мене і моєї Тіні, — коротко відповів Гед, не вдаючись до подробиць, як і личить чаклунові.
Відтак буря вгамувалася і попутний вітер допоміг їм швидко повернутися у Серд.
З важким тягарем на серці Гед крокував тихими вуличками Серда подалі від гавані. Почалася зима, дні ставали коротшими, тому сутеніло рано. Коли вже остаточно смерклося, Гедова тривога зросла до краю. Йому здавалося, що за кожним рогом на нього чигає небезпека. Тільки неймовірним зусиллям волі він змушував себе не озиратись і не дивитися, чи не йде хтось за ним услід. Невдовзі він відшукав будинок для подорожан, який утримувала сердська Морська громада. Тут купці та прості мандрівники завжди могли заночувати у продовгуватому охайному приміщенні. Подорожніх на багатьох островах Потаємного моря здавна зустрічали вельми гостинно.
Повечерявши, Гед не доїв шматочок м'яса, а згодом, відпочиваючи біля вогнища, він витягнув із каптура отека — той ховався там цілий день — і дав йому поїсти, погладжуючи та примовляючи:
— Хойґу, Хойґу, моя ти мовчазна тваринко...
Проте отек не захотів їсти і знову заліз у свій прихисток. Дивна поведінка звірятка, відчуття власної безпорадності та страхітлива пітьма у темних кутках великої зали вказували, що Тінь була близько.
Ніхто з-поміж цих подорожан, що прибули з різних островів, ніколи не чув "Пісні про Яструба" і не знав Геда. Жоден із них навіть не заговорив до нього. Хлопець зручно вмостився біля вікна і з розплющеними очима пролежав цілу ніч серед незнайомих людей. Він намагався передбачити майбутнє, міркував, куди податися, що робити далі. Проте всі його наміри та плани перекреслювала безпорадна приреченість. Куди б він не пішов зараз, скрізь на нього чигала Тінь. Тільки на Роуку він був би у безпеці. Та як туди потрапити крізь непроникні чари, що захищають острів від зла? Тепер він чітко усвідомлював, що вітер, який не пускав його на Роук, свідчив про те, що Тінь уже надто близько від нього.
Потвора була виплодом світу темряви і вічної порожнечі. Вона ніколи не бачила сонця. І тепер ця бестія, долаючи великі відстані, шукала Геда по морях та суходолах земного світу, під яскравим сонячним світлом. Одначе прибрати видиму форму Тінь могла лише у сутінках та снах. Лише тоді він бачив її. Бо вона не мала тіла, до якого можна було би доторкнутися. Ось як про це розповідається у баладі "Подвиги Ховда":
"На обрії небо торкається пліч,
Світлішає день на землі,
А тіні смертей відпливають у ніч,
До вічного царства Пітьми".
Однак, упіймавши Геда, Тінь могла би забрати у нього життя, висотати всі його сили та заволодіти волею. Гед усвідомлював, що коли це станеться — він помре, тому-то тінь ввижалася йому скрізь. Юнак розумів, що вона вдаватиметься до будь-яких підступів, щоб урешті-решт знищити його. Повсякчас, невідступно слідуючи за ним, Тінь набиралася снаги, і тепер вона заввиграшки могла підкорити собі будь-яку темну силу чи дух лихої людини. Приміром, вона б могла подати йому хибний знак або заговорити з ним, прибравши подобу поневоленої нею людини. Зараз Гед відчував, що страхітлива потвора, не зводячи з нього очей, зачаїлася десь поблизу, і вичікує слушну нагоду, щоби скористатися його слабкістю, невпевненістю та страхом. Швидше за все Тінь знайшла притулок у підлій душі котрогось із подорожніх, котрі сплять у цій величезній залі.