Гед стояв між Бендереском і Серет: так, вони свого часу виявили слабкість і піддалися волі Каменя — це вже не викликало жодного сумніву!
Бендереск підійшов до Геда.
— Казав я тобі, Серет, — сухим голосом озвався господар замку, — що він вислизне від тебе в останню мить. Чаклуни з Ґонту не такі вже й телепні. А от ти — безголова жінка, хоч і народилася на Ґонті. Хотіла обдурити його і мене, сподіваючись своєю вродою спокусити нас і використати Камінь Теренон для власних забаганок. Але тільки я — єдиний Повелитель Каменя, і ось що я зроблю з підступною дружиною: "Екаврое ай оельвантар..."
То було закляття Перевтілення, і Бендереск уже підняв свої руки, щоби перетворити налякану жінку на бридку потвору — свиню, собаку чи огидну поторочу. Гед зробив крок уперед і, ляснувши правицею по руках Бендерекса, вимовив одне-єдине слово. І хоч у нього не було чарівної патериці і в цьому царстві зла і темних сил він почувався чужинцем, проте його магія однаково була сильнішою від зловісних чар старого чаклуна. Бендереск раптом скам'янів, немов незграбна статуя, і його ненависний погляд зупинився на Серет.
— Швидше, — промовила жінка тремтячим голосом. — Яструбе, тікаймо швидше, поки він не покликав Слуг Каменя...
Нараз під склепінням вежі забриніло хиже шемрання: то обізвалися кам'яні підвалини замку, і стіни вторували їм нерозбірливим уривчастим гомоном — здавалося, ніби то стогнала сама земля. Ухопивши Геда за руку, Серет потягла його залами і переходами, збігаючи вниз довгими крученими сходами. Вони стрімголов вилетіли у двір.
Останні промені сонця тихо згасали у брудному втоптаному снігу. Троє похмурих челядинців кинулись назустріч, вочевидь, намагаючись зупинити втікачів.
— Сутеніє, пані! — сказав один із них, а другий додав: — Зараз ви все одно не вийдете на вулицю...
— Геть з дороги, мерзото! — лайнулася Серет і просичала крізь зуби ще якусь фразу на оскілянському діалекті.
Слуги відсахнулися від неї і, звиваючись у корчах, попадали на землю. Один із них голосно заволав, як від нестерпного болю.
— Нам доведеться пройти крізь браму. Іншого виходу немає. Ти бачиш вихід? Ти зможеш знайти його, Яструбе?
Вона смикала Геда за рукав, намагаючись зазирнути йому у вічі.
— Що ти зробила зі слугами?
— Я залила їм у кістки гарячий свинець. Невдовзі вони сконають. Нам треба негайно тікати, доки Бендереск не звільнив Слуг Каменя! Але я сама не можу знайти браму. Вона зачарована прадавнім закляттям. Ну ж бо, Яструбе, роби щось!
Гед не розумів, про що вона говорить, бо він бачив зачаровану браму так само чітко, як і кам'яні арки у внутрішньому дворі, під якими стелилася дорога до виходу із замку. Тож за мить вони вже швидкою ходою прямували до брами. Відтак Гед промовив магічні слова, що відчиняють будь-які двері, і вони опинилися потойбіч неприступних мурів Теренона.
А поза тим, щойно сріблясті сутінки замку залишилися позаду, як краса Серет разюче змінилась — тепер у рисах її обличчя з'явилося щось невловно зловісне, майже відьомське. І зненацька Гед упізнав її! Так, то була вона, донька володаря Ре-Альбі та чарівниці з Оскіля! Ще дівчиськом, багато-багато літ тому, вона кепкувала з нього на зелених галявинах, що оточували Оґіонову хатину. Це вона змусила його промовити закляття, яке звільнило Тінь! Але зараз усе це майже не мало значення. Гед готувався дати відсіч найголовнішому своєму ворогові — він не сумнівався, що Тінь і досі чигає на нього під стінами зачарованого замку. Хтозна, можливо, вона знову прибрала подобу Скіорха, або й зачаїлася у густих сутінках між деревами, щоб нарешті діждати слушної миті й заволодіти тілом Геда. Чаклун відчував, що Тінь — десь поруч, але ще не бачив її. Огледівшись довкола, він раптом зауважив за кілька кроків від брами маленьку темну грудку, припорошену снігом. Гед нахилився, розгрібаючи замет, і сльози набігли йому на очі — перед ним лежало скривавлене тільце мертвого отека...
— Перетворись! Перетворись мерщій у що-небудь, вони йдуть! — закричала Серет, ухопивши Геда за руку і вказуючи на вежу, що, немов величезний зуб, здіймалася в сутемрявому небі. Із вікон, розташованих високо, вилітали чорні потвори, розмахуючи довгими крилами. Долаючи опір зустрічного вітру, вони мчали до підніжжя пагорба, біля якого беззахисно стояли Гед і Серет. Моторошний шепіт кам'яних стін замку Теренон тепер перетворився на зловісний гуркіт, що доносився із надр. Земля стугоніла під ногами втікачів.
Геда охопила нестримна лють. У цю мить він ненавидів і цих смертоносних потвор, і підступних людей, що обманом заманили його в пастку, а зараз полювали на нього, як на загнаного звіра.
— Перетворись! — знову крикнула Серет і, вимовивши закляття, обернулася чайкою. За мить вона щезла у піднебессі. Гед, навпаки, нахилився додолу і висмикнув суху бадилинку, що стирчала з-під снігу на тому місці, де нерухомо лежав мертвий отек. Коли хлопець заговорив до неї Прамовою, билинка почала наливатися життям, рости і міцнішати, тож незабаром Гед уже тримав у руках справжню магічну патерицю. А коли крилаті чорні потвори з-під хмар шугонули на Геда, його палиця засвітилася білим чарівним вогнем, який відганяє пітьму та морок.
Зробивши коло у повітрі, потвори знову кинулися до Геда. Незграбні, вайлуваті істоти, вони походили з тих прадавніх часів, коли на землі ще не було ні птахів, ні драконів, ні людей. Світ уже давно не бачив таких створінь, і лише зловісна могутність Каменя Теренона могла повернути їх до життя. Напади бестій ставали дедалі небезпечнішими. Просто над головою Гед бачив їхні гострі, мов коси, кігті. Його нудило від могильного смороду, яким відгонили їхні потворні тіла. Хлопець несамовито відбивався від них, вимахуючи чарівною патерицею, створеною із мертвої билинки силою його розпачу і гніву. І раптом усі потвори, наче зграя наляканих круків, яких відігнали від мертвого тіла, крилатою хмарою повернули у той бік, куди чайкою полетіла Серет. І хоча здавалося, що вони рухаються ніби спроквола, проте з кожним дужим помахом широких крил бестії долали чималеньку відстань. Напевно, жодна чайка не змогла б утекти від такого стрімкого переслідування.
Гед миттю перетворився на хижого птаха, але не на яструба, як колись на Роуку, а на справжнього сокола, що летить, наче стріла, випереджаючи думку. Здійнявшись у повітря, він помчав за своїми переслідувачами, щодуху махаючи дужими крилами. Стемніло, і за хмарами засяяли яскраві зірки. Невдовзі Гед побачив попереду чорну стрипіхату зграю, що навально ринула вниз, наздоганяючи маленьку беззахисну чайку. Внизу скаженіли сіро-сталеві хвилі океану, які ще де-не-де розцвічувало останніми попелястими променями призахідне сонце. Гед-сокіл каменем влетів у гущавину хижої зграї, розкидавши бестій урізнобіч, немов бризки від брили, що шубовснула у воду. Але було вже пізно — вони вже вполювали свою здобич. В однієї потвори з дзьоба капала свіжа кров, до кігтів іншої пристало біле пір'я, а мертве тіло чайки, на яку перетворилася Серет, поглинули холодні морські хвилі...
А тим часом Слуги Каменя знову готувалися кинутися на Геда, загрозливо роззявляючи страхітливі пащеки. Але Гед стрімко злетів угору, а тоді озвався гучним переможним криком сокола — і полетів геть, ширяючи над низькими берегами острова Оскіль і морськими бурунами.
Крилаті потвори, моторошно клацаючи дзьобами, ще трохи покружляли над морем, а потім одна за одною неквапно рушили назад, до своїх торфовищ. Давні Сили не здатні перелетіти через море, вони прив'язані до свого осідку — певного острова, печери, каменя, джерела. Чорні тіні поверталися до замку Теренон, де на них чекав володар Бендереск. А Гед і далі летів на схід над Оскільським морем, залишаючи край, де вічно дмуть зимові вітри і панує ніч. Він летів, змахуючи дужими крилами, сп'янівши від польоту, немов стріла, яка не знає меж, наче думка, що сягає мудрості.