* * *
Цього року Оґіон Мовчазний після своїх осінніх мандрів повернувся на Ре-Альбі доволі пізно. Із плином літ він став ще незворушніший і самотніший. Новий володар Ґонту, який жив на узбережжі, не почув від нього жодного слова, коли особисто завітав у будинок мага просити допомоги напередодні піратського нальоту на Андрадські острови. Оґіон, котрий часто розмовляв із павуками, що заплутались у власних тенетах, вітався з деревами, нічого не сказав володареві острова. Той повернувся додому ні з чим. А загалом Оґіон останнім часом відчував якусь непевну тривогу — можливо, саме тому він і провів усе літо й осінь в горах, далеко від людей. Лише перед святом Сонцестояння старий чаклун повернувся до своєї хатини.
Наступного ранку після повернення він прокинувся пізно, а відтак йому закортіло напитися відвару з шелестунки. Тож Оґіон пішов униз від будинку до джерела біля підніжжя пагорба. Невеличка загата, що оточувала джерело, по краях уже покрилася тонким льодом, а сухі кущики моху між камінням срібно помережала перша паморозь. Сонце вже давно зійшло, та воно ще протягом години мало ховатися за горою Ґонт, тому вся західна частина острова — від узбережжя аж до верхогір'я — безмовно лежала у сутінках зимового ранку. Маг зупинився біля джерела і поглянув на порослі чагарями крутосхили, на бухту внизу, на сіру морську широчінь. Раптом над його головою залопотіли крила великого птаха. Оґіон, трохи затуливши обличчя долонею, подивився угору. І тоді просто на руку чаклуна, б'ючи крильми, злетів дужий молодий сокіл. І хоча він скидався на ловчого птаха, проте на ньому не було ані обірваного ретязя, ні шворки чи дзвіночка. Кігті сокола міцно стискали зап'ясток мага. Гладеньке пір'я куйовдилося на вітрі, а золотаві очиці байдуже дивилися довкола.
— Ти — посланець? Приніс мені листа? — лагідно запитав Оґіон у сокола. — Що ж, ходімо зі мною...
Почувши голос мага, сокіл тривожно вдарив крильми і пильно подивився на Оґіона. Маг зупинився, трохи помовчав і промовив:
— Здається, я колись дав тобі ім'я... — і рушив до будинку, тримаючи птаха на руці.
Він посадив сокола на гарячу полицю, нагріту вогнищем, і дав йому води. Але птах не захотів пити. Тоді Оґіон почав дуже тихо вишіптувати закляття, виплітаючи руками магічні тенета. Промовивши слова закляття, маг пошепки покликав сокола, намагаючись не дивитися на нього:
— Гед.
Оґіон ще якусь мить постояв непорушно, потім повернувся і підійшов до хлопця, котрий хапав дрижаки, роззявивши рота і безтямно дивлячись у вогонь.
Гед був у розкішному заморському вбранні — хутрах і шовках, гаптованих сріблом. Тільки від того пишного одягу тепер залишилося саме лахміття, сіре від морської солі. Сам же хлопець ніяк не міг прийти до тями, він розгублено стояв посеред кімнати і довге пряме волосся спадало йому на понівечене обличчя. Оґіон зняв із Геда пошарпаного плаща, обережно довів його до ніші, де хлопець колись уже спав, допоміг лягти і, наклавши на гостя сонні чари, залишив його відпочивати. Старий маг не став нічого розпитувати Геда — той зараз однаково не зрозумів би жодного людського слова.
У дитинстві Оґіон, як і всі хлопчаки, думав, що немає кращої забавки, як гра у перевтілення: чи то в людину, чи у звіра, а, може, в дерево чи хмаринку... Адже так цікаво бути одночасно тисячею істот! Але згодом, ставши чаклуном, він пізнав справжню ціну цієї гри, у якій завжди чаїлася прихована загроза втратити своє істинне "я". І чим довше людина перебуває в чужій подобі, тим небезпечнішим стає таке перевтілення. Кожен учень на Роуку знає історію про чаклуна Борджера Вейського, котрий дуже любив перетворюватися на ведмедя: він обертався клишоногим дедалі частіше, аж поки ведмеже єство не заволоділо ним остаточно і не знищило його сутність. Борджер став ведмедем і одного разу роздер у лісі власного сина. Після цього нещастя на нього було влаштовано полювання, мисливці оточили його і вбили. Крім того, нікому достеменно не відомо, скільки дельфінів, що бавляться у теплих водах Потаємного моря, колись були людьми, вельми мудрими людьми, які, зрештою, забули свою мудрість і свої Істинні імена заради безтурботних розваг на неозорих морських просторах.
Гед став соколом з відчаю, коли намагався утекти з острова Оскіль. Він думав лише про те, як урятуватися від Слуг Каменя, від Тіні, що переслідувала його, і прагнув повернутися додому. Властиві соколам гнів і жорстокість немовби поєдналися з його власними почуттями, а нестримний політ гордого птаха подарував Гедові відчуття свободи. У подобі сокола молодий чаклун минув Нелад, приземлившись лише для того, щоби напитися з озерця у гущавині лісу. Відтак він перелетів широку морську протоку, так звані Щелепи Гирлищ, і полинув далі, на південний схід, залишаючи праворуч гори Оранеї, а ліворуч — гори Андрада. Невдовзі перед ним розкинулося безмежне море. Одначе Гед продовжував свій політ, аж доки на обрії не з'явилася величезна хвиля, яка поступово більшала, — то виринав із туману поораний ярами і горами острів Ґонт. Кілька днів і ночей він невтомно махав соколиними крилами, дивлячись на світ соколиними очима. Зрештою, і людські думки перетворилися на думки сокола — він відчував лише те, що відчуває сокіл: голод, вітер і безмежну жагу польоту.
Проте Гед не збився з вірного шляху. На острові Роук у нього було декілька безпечних місцин, де він знову міг перетворитися на людину, а на Ґонті — лише одне. Тож тепер, щойно прокинувшись у людській подобі, Гед був мовчазний і насторожений. Оґіон не чіпав його, лише дав м'яса та води. Гед, наїжачившись, вмостився біля вогнища і довго сидів на одному місці, немов величезний стомлений сокіл. Потім знову настала ніч, і він заснув. Минув ще один день, і нарешті третього ранку він підійшов до Оґіона, котрий мовчки спостерігав за полум'ям, що танцювало в печі.
Гед промовив:
— Учителю...
— Здоров був, хлопче, — озвався Оґіон.
— Я повернувся до вас, Учителю, таким самим, як і пішов звідси. Дурним і самовпевненим! — тихо сказав Гед.
Маг ледь посміхнувся і запропонував хлопцеві сісти навпроти, ближче до вогню. І почав готувати чай. Надворі сніжило — на Ґонті починалася справжня зима. Сніг м'яко стелився скелястими схилами гір. Вікна в будинку Оґіона були щільно зачинені віконницями, однак всередині було добре чутно, як рипить під ваготою мокрого снігу дерев'яний дах. А втім, це зовсім не заважало старому чаклунові і його учневі. Вони просиділи біля вогнища не одну годину, і Гед розповів Оґіонові про все, що з ним сталося відтоді, як він залишив Ґонт, зійшовши на борт "Тіні". Оґіон не перебивав хлопця, і коли Гед замовк, старий ще довго сидів мовчки, тихо думаючи про щось своє. Потім важко підвівся, поклав на стіл хліб, сир і вино, і вони разом повечеряли. Відтак, прибравши зі столу, Оґіон озвався, наче продовжуючи незакінчену бесіду:
— Так, рубці у тебе страшні, хлопче...
— Я більше не маю сили боротись із тією потворою, — відповів Гед.
На те Оґіон лише похитав головою. А тоді сказав:
— Дивно... На Оскілі тобі вистачило сили перемогти чаклуна у його власному маєтку. Тобі не забракло снаги дати відсіч Одвічним Силам і відбити напад Слуг Каменя Теренон. А на Пендорі ти зміг здолати дракона...
— На Оскілі мені просто поталанило, сила тут ні до чого, — відповів Гед і вкотре здригнувся від жаху, пригадавши смертельний холод замку Теренон. — 3 драконом теж усе було нескладно, адже я знав його справжнє ім'я. Але в тієї лиховісної потвори, що мене переслідує, немає імені.
— Усі речі мають імена, — заперечив Оґіон так упевнено, що Гед не наважився повторити перед ним слова Архімага Ґеншера про те, що сили, подібні до потвори, яку він звільнив, не мають імен. Але, зрештою, пендорський Дракон також пропонував йому назвати ім'я Тіні... Щоправда, він майже не вірив у щирість драконових слів. Так само, як не повірив обіцянкам Серет про те, що Камінь розкаже йому все, що він захоче.
— Якщо Тінь і має ім'я, — сказав він нарешті, — то вона мені його не скаже...