— Певна річ! — мовив Оґіон. — Але ж і ти не називав їй свого імені. А проте вона його знає. На оскільських торфовищах Тінь покликала тебе Істинним ім'ям, яке дав тобі я. Це дуже дивно...
Він знову задумався, але Гед продовжував:
— Я прийшов до тебе за порадою, вчителю, і не хочу тут ховатися — боюся принадити Тінь, яка летить за мною слідом. Адже незабаром вона може навідатися сюди! Колись ви вже виганяли її зі свого дому...
— Ні, то була тільки провісниця біди, тінь від Тіні. Але тепер я вже не зможу прогнати її. Це до снаги тільки тобі одному...
— Та ж я безсилий перед нею! Невже ніде немає місця... — голос Геда затремтів, і хлопець замовк, не закінчивши фразу.
— Такого місця немає, — м'яко промовив Оґіон. — Тільки більше не перетворюйся ні на кого. Тінь намагається знищити твою сутність. І вона майже домоглася свого, коли ти надто довго пробув у подобі сокола. Я не знаю, куди тобі податися, але скажу, що належить зробити. Хоча це й дуже важко...
Гед мовчав, однак він жадав правди, якою б вона не була, і Оґіон врешті сказав:
— Ти повинен іти в інший бік.
— В інший бік?
— Якщо ти й надалі тікатимеш від свого ворога, то все одно, куди б ти не потрапив, усюди наражатимешся на небезпеку і зло! Тому, що тебе жене Тінь, це вона керує твоєю долею. Але ти мусиш сам обрати свою дорогу. Тобі треба вийти назустріч злу, що полює на тебе. І ти сам маєш розпочати полювання на свого мисливця!
Гед мовчав.
— Біля витоків річки Ар я дав тобі ім'я, — промовив маг, — на берегах потоку, що пробивається з-під землі високо в горах і вперто прямує до моря. Людині також потрібно знати мету, до якої вона прагне. Однак вона може визначити її лише тоді, коли озирнеться і повернеться до власних витоків. Якщо людина не хоче бути безпорадною тріскою, яку полонила свавільна течія стрімкої ріки, то вона сама мусить бути річкою і пройти свій шлях від витоків до моря. Геде, ти повернувся на Ґонт, щоб запитати у мене поради! Тож озирнися назад і знайди свої витоки, з яких ти черпаєш силу. Лише там ти зможеш віднайти надію на порятунок...
— Там, Учителю? — перепитав Гед, і страх забринів у його голосі. — Але де саме?
Оґіон не відповів.
— Якщо я поверну назад, — озвався Гед через деякий час, — якщо шукатиму зустрічі з Тінню, то навряд чи це полювання триватиме довго. Адже потвора тільки й прагне зустрітися зі мною віч-на-віч. Вона вже двічі перемагала мене.
— Третій раз — чарівний, — сказав Оґіон.
Міряючи кроками кімнату, Гед задумливо походжав між вогнищем і дверима.
— Але якщо Тінь цілком заволодіє мною, то вона здобуде мою силу, мої знання, — відповів він, звертаючись чи то до Оґіона, чи до самого себе. — Вона неодмінно скористається ними. Поки що Тінь загрожує лише мені одному, але коли вона увійде в моє тіло і заволодіє моєю душею, я стану знаряддям великого зла.
— Це правда. Але тільки тоді, якщо Тінь переможе тебе.
— Та коли навіть я знову почну втікати, вона однаково знайде мене... До того ж, і сил у мене майже не залишилось... — Гед продовжував ходити по кімнаті, а тоді різко повернувся і став навколішки перед магом. — Я зустрічав великих магів і жив поряд з ними в Обителі Мудреців, проте саме ви, пане Оґіоне, — мій справжній учитель.
У його голосі звучали любов і якась похмура радість.
— Добре, — промовив Оґіон, — що ти це зрозумів. Краще пізно, ніж ніколи. Але прийде час, коли ти станеш моїм учителем...
Старий маг підвівся, підкинув хмизу в багаття. Коли полум'я стало дужим, він повісив над ним чайник з водою. Потім накинув на плечі смушковий кожушок і сказав:
— Я подивлюся до кіз. А ти пильнуй за чайником, хлопче!
Через деякий час Оґіон повернувся до хати, запорошений снігом, і довго тупцював біля порога, обтрушуючи чоботи. У руках він тримав добрячу тисову палицю. Відтак решту недовгого зимового дня і після вечері Оґіон різьбив чарівну патерицю, заворожуючи тисовий дрючок магічними закляттями, проводячи руками по гладенькій поверхні дерева, намацуючи подряпини і сучки. За роботою Оґіон щось наспівував. І Гед, дослухаючись до його голосу, зрештою, поринув у глибокий сон. Снилося йому, ніби він знову опинився в рідному селищі, у тітчиній хатині. Надворі падає сніг, а в хаті яскраво палає вогнище, пахне травами та димом, і йому паморочиться в голові від монотонного тихого співу про чари, закляття та подвиги героїв, які боролись із темними силами у сиву давнину...
— Ось, — промовив Оґіон, подаючи Гедові готову патерицю. — Архімаг вибрав для тебе тисову палицю і не помилився: тис — чудове дерево! А я хотів із цього дрючка наробити стріл для лука, але так буде ліпше. На добраніч, сину мій!..
У Геда не знайшлося слів, щоби подякувати старому магові, тож він просто повернувся і мовчки пішов до свого ліжка. Оґіон подивився йому вслід і тихо, щоб не почув Гед, сказав:
— Вдалого тобі польоту, мій соколе!
Минула ніч і настав холодний світанок. Коли Оґіон прокинувся, Геда вже не було в будинку. Хлопець пішов, не попрощавшись, а натомість залишив чарівну звістку, вирізьблену сріблястими буквами на кам'яному комині. Магічні літери вже почали зникати і Оґіон ледве встиг прочитати Гедове послання: "Я вирушив на полювання".
ПОЛЮВАННЯ
Гед залишив оселю Оґіона ще удосвіта і в зимових сутінках рушив униз до узбережжя. Опівдні він дістався до ґонтського порту. Оґіон дав йому замість розкішного оскільського вбрання міцне зимове взуття, сорочку, шкіряну камізельку і теплу білизну. Але для зимових мандрів Гед залишив собі дорогий плащ, підбитий хутром пелаві. У цьому плащі, тримаючи лише темного тисового ціпка, він підійшов до міської брами. Вартові, що стояли там, одразу збагнули, що перед ними — чаклун. Вони без жодних запитань пропустили Геда у місто і ще довго дивилися йому вслід, доки він не зник за поворотом вулиці, що вела до порту.
На пристанях і в будинку Морської громади Гед намагався знайти корабель, який би прямував на північ або на захід — до Енлада, Андрада, Оранеї. Але скрізь йому відповідали, що жодне судно аж до свята зимового Сонцестояння не вийде із тихої гавані Ґонтського порту. За такої непевної погоди навіть рибалки не ризикують виходити у море. У будинку Морської громади Геда нагодували простим обідом — чаклунам майже ніколи не доводиться платити за їжу. Він трохи посидів у товаристві портових вантажників, матросів і заклиначів погоди, насолоджуючись їхніми розважливими небагатослівними розмовами і тихим жебонінням ґонтської говірки.
Нараз Гедові захотілося назавжди залишитися тут, на до щему в серці рідних землях Ґонту, і зажити поруч із цими людьми простим невибагливим життям. Якби він тільки міг забути про свою магічну силу, що принесла йому стільки злигоднів, і позбутися страху, що й досі невідступно слідував за ним! Але то були лише його мрії. Мета у Геда була іншою. Він не став довго затримуватись у порту, дізнавшись, що жоден корабель не вийде в море, — пішов берегом уздовж протоки на північ від міста. І незабаром добрався до невеликого рибальського селища, де виявилося не так уже й складно напитати човен на продаж.
Суденце продавав старий моряк, котрий до того ж був добрячим пройдою. Посудина завдовжки дванадцять ліктів була наскрізь побита шашелем і подірявлена щілинами, крізь які сочилась вода. У такому човні було небезпечно виходити у море. Та ще й рибалка зажадав надто велику плату, вимагаючи накласти закляття від морської погибелі на нього та його сина. Та це й не дивно, адже рибалки Ґонту не бояться нічого, крім моря.
А втім, правду кажучи, навіть ці закляття, що так цінувалися на берегах північного Архіпелагу, нікого не рятували від штормових вітрів та високих бурунів. Одначе коли закляття накладав досвідчений чарівник, який знався на морській науці, то його чари все ж таки на певний час захищали моряків від небезпек. Накладаючи чари, Гед постарався на совість. Він чаклував цілу ніч і день, працював упевнено і терпляче, не пропускаючи жодної дрібниці. Щоправда, його думки у цей час блукали далекими стежками царства темряви, де причаїлася невловима Тінь. Тож після того, як Гед наклав і закріпив закляття, то відчув страшенну втому. Він переночував у рибальській халупі, лежачи в гамаку, сплетеному з китової шкіри, — вранці від нього тхнуло в'яленою рибою.