Підпис: Віллі Вонка».
- Перший день лютого! - вигукнула пані Бакет. - Та це ж завтра! Сьогодні останній день січня, я знаю!
~ Овва! - вимовив пан Бакет. - Так і є!
- Дуже вчасно! - крикнув дідунь Джо. - Не можна гаяти ні секунди. Негайно починай готуватися! Умийся, зачешися, відмий руки, почисть зуби, висякай носа, обріж нігті, наваксуй черевики, випрасуй сорочку і ще, заради Бога, відшкрябай зі штанів увесь той бруд! Треба готуватися, хлопче! Будь готовий до найважливішого у своєму житті дня!
- Не треба так хвилюватися, дідуню, - втрутилася пані Бакет. - І не лякайте бідного Чарлі. Нам усім треба заспокоїтися. Спочатку треба вирішити, хто піде на фабрику разом з Чарлі.
- Я піду! - закричав дідунь Джо і знову зірвався з ліжка. - Я піду з ним! Я його припильную! Не турбуйтесь!
Пані Бакет усміхнулася старенькому, а тоді повернулася до чоловіка й спитала:
- А ти що скажеш? Не думаєш, що треба піти тобі?
- Ну… - завагався пан Бакет, - ні… Навіть не знаю.
- Ти мусиш.
- Нічого я не мушу, - лагідно заперечив пан Бакет. - Тобто я з радістю пішов би. Це було б надзвичайно цікаво. А з іншого боку… мені здається, що з нас усіх найбільше заслуговує піти саме дідунь Джо. Він про фабрику знає більше за нас. Звісно, якщо він добре почувається…
- Ураааааа! - закричав дідунь Джо, схопив Чарлі за руку й застрибав по кімнаті.
- Він явно почувається досить добре, - засміялася пані Бакет. - Так… можливо, ти маєш рацію. Можливо, з ним має піти саме дідунь Джо. Бо я точно не зможу піти - і на цілий день покинути трьох стареньких самих-самі-сіньких.
- Слава Богу! - вигукнув дідунь Джо. - Навіки слава!
І тут знадвору щосили загрюкали в двері. Пан Бакет пішов відчиняти й за мить у хатинку влетіла ціла зграя кореспондентів та фотографів. Вони знайшли власника п’ятого Золотого квитка і прагнули якнайбільше всього вивідати для перших шпальт ранкових газет. Кілька годин у хатині панував страшенний гармидер і лиш опівночі пан Бакет спромігся всіх випхати, щоб Чарлі нарешті ліг спати.
Розділ 13. Настав щасливий день
Уранці щасливого дня яскраво сяяло сонечко, однак земля й досі була вкрита снігом і стояв лютий холод.
Перед брамою фабрики «Вонка» зібрався величезний натовп, що хотів бачити п’ятьох щасливих власників квитків. Панувало неймовірне збудження. Наближалася десята ранку. Юрба галасувала і штовхалася, а поліцаї, зчепивши руки, намагалися відтиснути її від брами.
Просто перед воротами, ретельно загороджені від натовпу поліцаями, стояли п’ятеро знаменитих дітей, разом з дорослими, що їх привели.
Серед усіх височіла кістлява постать дідуня Джо, що стояв мовчки і міцно тримав за руку малого Чарлі Бакета.
Кожен з дітей, окрім Чарлі, прийшов з мамою і татом, і це було правильно, бо інакше б усе вийшло з-під контролю. Дітям так кортіло зайти, що батькам доводилося стримувати їх силою, щоб не дерлися на браму.
- Май терпець! - кричали батьки. - Зачекай! Ще не пора! Ще не десята!
Чарлі Бакет чув, як за спиною галасує натовп. Люди штовхалися й пхалися, щоб хоч глянути на знаменитих дітей.
- Це Віолета Бореґард! - почув він чийсь крик. - Це точно вона! Я її в газеті бачив!
- А знаєте, - крикнув хтось інший, - вона й далі жує свою бридку стару гумку! Вже три місяці! Гляньте на її щелепи! Вони постійно плямкають!
- А хто той гладкий хлопець?
- Та це Авґустус Ґлуп!
- Так і є!
- Здоровецький, правда?
- Страшенно!
- А то що за хлопець у курточці з ковбоєм?
- То Майк Тіві! Його не відтягти від телевізора!
- Він, мабуть, здурів! Увесь обвішався тими дурнуватими пістолями!
- А я хочу побачити Веруку Солт! - вигукнув ще хтось із натовпу. - Це та, чий батько купив півмільйона батончиків, а потім змусив працівниць своєї фабрики їх розгортати, аж доки знайшли Золотий квиток! Він купує все, чого їй заманеться! Абсолютно все! Ото заверещить - і вже все має!
- Жахливо, правда?
- Мерзенно, я так скажу!