Діти та їхні батьки не могли з подиву промовити й слова. Вони були приголомшені. Ошелешені. Вражені й розгублені. їх цілковито збила з пантелику ця вся грандіозність. Вони просто стояли й дивилися.
- Цей водоспад надзвичайно важливий! - вів далі містер Вонка. - Він змішує шоколад! Розбовтує його! Колотить і збиває! Робить його легким і пінистим! Жодна інша фабрика на світі не змішує шоколад водоспадом! Але тільки так це можна зробити як належить! Тільки так! А як вам мої дерева? - вигукнув він, вказуючи тростиною. - А мої гарненькі кущики? Правда, гарні? Я ж вам казав, що ненавиджу потворність! І зрозуміло, що все це їстівне! Усе з чогось інакшого й смачного! А як вам мої луки? Подобається травичка й жовтець? Травичку, на якій ви стоїте, любі малята, зроблено з нового сорту м’якої м’ятної цукрової вати, яку я недавно винайшов! Я назвав її цукряткою! Скуштуйте стеблинку! Будь ласка! Це так смачно!
Усі механічно нахилилися й зірвали по стеблинці трави - окрім Авґустуса Ґлупа, котрий хапнув одразу цілу жменю.
А Віолета Бореґард, перш ніж покуштувати свою стеблинку трави, витягла з рота жуйку, з якою вже побила світовий рекорд, і акуратно приліпила її собі за вухом.
- Яке ж це чудо! - прошепотів Чарлі. - Який чудовий смак! Правда, дідуню?
- Я б усе це поле з’їв! - захоплено всміхнувся дідунь Джо. - Лазив би на чотирьох, як корова, і схрумав би на цьому полі всю траву, до стеблинки!
- А покуштуйте жовтець! - вигукнув містер Вонка. - Він ще смачніший!
Раптом повітря задзвеніло від вереску. Верещала Верука Солт. Вона несамовито вказувала на протилежний берег річки.
- Дивіться! Дивіться туди! - лементувала вона. - Що це таке? Воно рухається! Воно йде! Це маленька істота! Маленька людинка! Отам, за водоспадом!
Усі перестали збирати жовтець і глянули на той бік річки.
- Вона не бреше, дідуню! - вигукнув Чарлі. - Це справді людинка! Чоловічок! Бачите?
- Бачу, Чарлі! - схвильовано підтвердив дідунь Джо.
І тут зненацька закричали всі.
- їх двоє!
- О людоньки, й справді!
- Більш, як двоє! Он один, два, три, чотири, п’ять!
- Що вони там роблять?
- Де взялися?
- Хто вони такі?
Діти разом з батьками метнулися до річки, щоб краще роздивитися.
- Це просто фантастика!
- Вони мені по коліна!
- А яке в них смішне довге волосся! Крихітні люди - завбільшки як звичайна
лялька - зупинилися на тому березі річки й почали розглядати відвідувачів. Один показав на дітей, а тоді щось прошепотів чотирьом своїм товаришам і всі п’ятеро зареготали.
- Це ж не можуть бути справжні люди, - засумнівався Чарлі.
- Звичайно, що справжні, - заперечив містер Вонка. - Це ж умпа-лумпи.
Розділ 16. Умпа-Лумпи
- Умпа-лумпи! - вигукнули всі одночасно. - Умпа-лумпи!
- Імпортовані прямо з Лумпаландії, - гордо пояснив містер Вонка.
- Нема такої країни, - заперечила пані Солт.
- Вибачте, шановна пані, але…
- Містере Вонко, - вигукнула пані Солт. - Я вчителька географії…
- Тоді ви про неї ще довідаєтесь, - сказав містер Вонка. - Ой, яка ж то жахлива країна! Нема там нічого, крім густющих джунглів. Там аж кишить найнебезпечнішими у світі звірюками - роговоглі, снуцвангери і жахливі злісні вангдудлі. Один вангдудль легко може зжерти десяток умпа-лумпів та ще й примчати по добавку. Коли я туди примандрував, то виявив, що маленькі умпа-лумпи живуть у хатинках на деревах. Вони мусили жити в цих дерево-хатках, щоб урятуватися від вангдудлів, рого-воглів та снуцвангерів. Вони страшенно голодували. Харчувалися зеленою гусінню, а гусінь на смак була огидна, тож умпа-лумпи цілісінькими днями нишпорили у верхівках дерев, шукали, з чим би ту гусінь змішати, щоб поліпшити її смак - червоних жучків, наприклад, або евкаліптового листя чи кори бон-бонового дерева. Усе те було противнюче, та все ж не таке противнюче, як гусінь. Бідолашечки умпа-лумпи! Понад усе їм хотілося бобів какао. Та вони ніде не могли їх роздобути. Умпа-лумпа був щасливий, коли за рік вдавалося знайти три-чотири какаові боби. А як вони про них мріяли! Какао-боби снилися їм ночами, а вдень вони тільки про них і говорили. Варто було при умпа-лумпі згадати слово «какао», як у того починала текти слина. Какао-боби, - розповідав містер Вонка, - ростуть на какаових деревах, і саме з них роблять шоколад. Без какао-бобів шоколаду не вийде. Какао-боби - це і є шоколад. Я на цій фабриці щотижня переробляю мільярди какаових бобів. Отож, шановні діти, коли я довідався, що умпа-лумпи шаліють за цим харчем, то одразу видряпався по дереву в їхнє село і пропхав голову в двері хатки вождя племені. Той бідолаха сидів охлялий і намагався їсти з миски товчену зелену гусінь, та ще й так, щоб не знудило. «Послухайте мене, - сказав я (звісно, не нашою, а умпа-лумпівською мовою), - якби ви всі перебралися в мою країну й жили на моїй фабриці, то мали б какао-бобів скільки захочете! У моїх коморах їх цілі гори! їжте, скільки влізе! їжте, хоч лусніть! Можу й зарплатню видавати бобами!»