- Ні-ні-ні-ні-ні! її ще не можна їсти! Вона не готова! Не жуй!
- Чорничний пиріг з вершками! - повідомила Віолета. - Ось він! О, яка смакота! Як добре! Так… так ніби я насправді його ковтаю! Ніби я жую й ковтаю великими шматками найсмачніший в світі чорничний пиріг!
- О Господи, дитино! - заверещала раптом пані Бореґард, дивлячись на Віолету, - що з твоїм носом!
- Мамо, мовчи, дай дожувати! - озвалася Віолета.
- Синіє! - репетувала пані Бореґард. - Твій ніс стає чорно-синій, як чорниця!
- Мама каже правду! - заволав пан Бореґард. - Твій ніс став фіолетовий!
- Як це? - перепитала Віолета, не припиняючи жувати.
- І щоки! - лементувала пані Бореґард. - Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!
- Негайно виплюнь жуйку! - наказав пан Бореґард.
- Пожалійте нас! Рятуйте! - кричала пані Бореґард. - Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?
- Я ж казав, що жуйка ще недороблена, -зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи го ловою.
- Воно й видно! - верещала пані Бореґард. - Подивіться на мою дівчинку!
Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! її лице, руки, ноги, шия - власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні - як чорничний сік!
- Завжди щось не так, коли доходить до десерту, - зітхнув містер Вонка. - Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.
- Віолето, - закричала пані Бореґард, - ти пухнеш!
- Мене нудить, - пожалілася Віолета.
- Ти роздуваєшся! - знову крикнула пані Бореґард.
- Мені дуже погано! - застогнала Віолета.
- Ще б пак! - сказав пан Бореґард.
- Господи, дитинко! - пропищала пані Бореґард. - Ти надимаєшся, як повітряна куля!-
- Як чорниця, - уточнив містер Вонка.
- Кличте лікаря! - крикнув пан Бореґард.
- Проткніть її шпилькою! - підказав чийсь батько.
- Рятуйте її! - заламувала руки пані Боре* ґард.
Та врятувати Віолету було годі. її тіло розч дималося й змінювало форму з такою швид~ кістю, що вже за хвилину перетворилося на вєі личезну круглу темно-синю кулю - власне, на велетенську ягоду чорниці, - а від самої Віоі лети Бореґард лишилося тільки по парі крихітних ніжок та ручок, що стирчали з величезної круглої ягоди, та ще малесенька голівка нагорі.
- Це завжди так, - зітхнув містер Вонка. - Я вже двадцять разів випробовував цю жуйку в тестувальній залі на умпа-лумпах, і вони всі двадцятеро перетворилися на чорниці. Це мене так дратує. Не збагну, чому воно так.
- Я не хочу мати чорницю замість дочки!
закричала пані Бореґард. - Негайно зробіть її такою, як була!
Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з’явилося десятеро умпа-лумпів.
- Закотіть панночку Бореґард у човен, - звелів він їм, - і везіть у сокочавильний цех.
- Сокочавильний цех? - сахнулася пані Бореґард. - Що з нею там робитимуть?
- Чавитимуть, - відказав містер Вонка. - Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо… Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені так прикро, чесне слово…
Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.
Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися.
- Чуєте, - зашепотів Чарлі, - чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні заспівали! До зали долинув спів стоголосого хору:
- Усі ми, любі друзі, згодні, що гіршого нема сьогодні, ніж бачити дурну дивачку, яка весь час жує жувачку. (Таку ганебно звичку мати - вже краще в носі колупати). Ці жуйки горе вам несуть - пустопорожня їхня суть. В халепу влип, на нашу думку, той, хто жує жувальну гумку. Вам, може, оповісти знов про бідну панну Біґелов, яка цілісінькими днями жувала жуйку до безтями? Жувала в ванні і в аптеці, в метро, в таксі, на дискотеці, жувала в церкві і в кіно - такого світ не знав давно! Якщо було їй жуйки мало, вона лінолеум жувала. Жувала віники і гроші, і навіть вухо листоноші. Жувала туфлі і панчохи… В одного хлопця носа трохи не віджувала… Й ось халепа - у неї виросла щелепа, а з нею й зуби, що стирчали, неначе в два ряди кинджали! Роками так вона жувала щодня сто жуйок, і не знала, що прийде день, настане час, коли закінчиться все враз. Ось спатки панночка лягає журнальчик перед сном читає, і жуйка в роті люба-мила, й зубочки, як у крокодила. Під північ жуйку відкладає і вже немовби засинає. Та що за диво! Панна спить, а щелепи її й на мить свого жування не спиняють, хоч жуйки в роті вже не мають. Жували так безперестанку аж до самісінького ранку. Було маркотно й підозріло як в темряві щось гуркотіло, коли її великий рот гримів, як тракторний завод! Усе гучніше: «трах-тарах». О, як спинити весь цей жах! Зубиська наче показились, на все на світі розізлились і панночці, що мирно спала, пів’язика відшматували. Тож панна Біґелов німа відтоді стала і сумна,