Розділ 24. Верука в горіховому цеху
Містер Вонка помчав по коридору. На наступних дверях, до яких вони підбігли, був напис: «ГОРІХОВИЙ ЦЕХ».
- Добре, зупиніться тут на хвильку, - сказав містер Вонка, - віддихайтесь і зазирніть у скляне віконечко в дверях. Але не заходьте! Хоч би там що, не заходьте в горіховий цех! Бо налякаєте білок!
Усі з’юрмилися біля дверей.
- Ой, дивіться, дідуню, дивіться! - вигукнув Чарлі.
- Білочки! - крикнула Верука Солт.
- Ого! - роззявив рота Майк Тіві. Видовище було прецікаве: мабуть, з сотня
білок сиділа на високих стільчиках довкола великого стола. На столі лежали гори волоських горіхів, що їх з величезною швидкістю лущили білки. Вони працювали, мов скажені.
- Цих білок спеціально навчили добувати горішки з-під шкаралупи, - пояснив містер Вонка.
- А чому саме білок? - поцікавився Майк Тіві. - Чому не умпа-лумпів?
- Бо умпа-лумпи, - відповів містер Вонка, - не вміють так лущити, щоб сам горішок лишався цілим. Вони завжди розколюють горіхи надвоє. Ніхто, крім білок, не вміє добувати з-під шкаралупи цілий горішок. Це надзвичайно важко. А я вимагаю, щоб на моїй фабриці використовували тільки цілі горішки. Ось чому довелося поставити на цю роботу білок. Хіба ж не прегарно вони добувають ці горішки! Гляньте, як вони стукають суглобами кігтиків по шкаралупі, щоб перевірити, чи під нею не зіпсу-тий горішок! Зіпсутий відлунює порожньо, і білки його не лущать, а зразу викидають у сміттєпровід. Он! Дивіться! Ота білка, що найближча до нас! Здається, вона натрапила на зіпсутий!
Усі дивилися, як маленька білочка постукала суглобом кігтика по шкаралупі горіха. Тоді схилила набік голівку, уважно прислухалася й щосили метнула горіх позад себе у велику діру в підлозі.
- Мам! - вигукнула раптом Верука Солт, - я хочу мати білочку! Дістань мені таку білочку!
- Ти ж розумна дитина, - відказала пані Солт. - Це білочки містера Вонки.
- Ну, то й що! - закричала Верука. - Хочу білочку. Я тільки й маю вдома, що двох собак, чотирьох котів, шістьох кролів, двох папуг, трьох канарок, одного зеленого какаду, одну черепаху, акваріум з золотими рибками, клітку з білими мишками і старого дурного хом’яка! А я хочу білочку!
- Добре, моя мармулеточко, - заспокійливо сказала пані Солт. - Мама дістане тобі білочку за першої-ліпшої нагоди.
- Але я не хочу якусь стару білку! - верещала Верука. - Я хочу вчену, дресировану білочку!
І тут виступив наперед пан Солт, Веруччин батько.
- Так, Вонко, - солідно проказав він, витягаючи натоптаного грішми гаманця, - скільки хочете за свою скажену білку? Назвіть ціну.
- Вони не продаються, - відповів містер Вонка. - їй білка не дістанеться.
- Як це не дістанеться! - зарепетувала Верука. - Я зараз зайду й сама собі виберу білку!
- Не смій! - крикнув містер Вонка, та було пізно. Дівчисько рвучко відчинило двері й забігло в цех.
Щойно вона опинилася в залі, як усі сто білок перестали працювати, озирнулися і втупилися в неї чорними намистинками очей.
Верука теж завмерла, зирячи на них. Тоді її погляд зупинився на гарненькій білочці, що сиділа край стола зовсім близько до неї. Білочка тримала в лапках горіха.
- Чудово, - сказала Верука, - візьму тебе!
Дівчина простягла руку, щоб ухопити білочку… та поки вона це робила… у першу ж часточку секунди, коли її рука почала рух уперед, у кімнаті все раптом закружляло, ніби спалахнула руда блискавка, і всі-всі-всі білки, що сиділи за столом, стрибнули на Веруку, вчепившись їй у тіло.
Двадцять п’ять білок схопили дівчинку за праву руку й повисли на ній.
Ще двадцять п’ять білок схопили її за ліву руку й теж повисли.
Двадцять п’ять білок схопили її за праву ногу й притисли її до землі.
Двадцять чотири білки схопили її за ліву ногу.
Лишалася ще одна білка, як було видно - найголовніша. Вона видряпалася Веруці на спину й почала стук-стук-стукати бідолашне дівчисько по голові суглобами кігтика.
- Рятуйте її! - заверещала пані Солт. - Веруко! Назад! Що вони з нею роблять?
- Перевіряють, чи не зіпсута всередині, - пояснив містер Вонка. - Дивіться далі.
Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали й не давали поворухнутися. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли.
- Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, - сказав містер Вонка. - Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.
Верука борсалася й вищала, та дарма. Дужі маленькі лапки тримали її міцно, і вирватись вона не могла.
- Куди вони її тягнуть? - верескнула пані Солт.