І знову вечірня газета пана Бакета опублікувала фото щасливиці. Вона сиділа між сяючими батьками у вітальні їхнього будинку, розмахуючи над головою Золотим квитком, і всміхалася від вуха до вуха.
Веруччин батько, пан Солт, з готовністю пояснив журналістам, як саме було знайдено квиток. «Бачите, - сказав він, - одразу, як доня сказала, що просто мусить мати Золотий квиток, я пішов у місто й почав купувати всі шоколадні батончики «Вонка» - всі, які бачив. Купував їх, мабуть, тисячами. Сотнями тисяч! Тоді вантажив у фургони й відправляв на власну фабрику. Мій, розумієте, бізнес - це горішки, і в мене працює майже сотня жінок, які лущать горішки, щоб їх потім смажити й підсолювати. Цілими днями ці жінки сидять і лущать горішки. Тож я їм сказав: «Дівчата, тепер, замість лущити горішки, здирайте обгортки з цих дурних батончиків!» Вони так і робили. Зранку до вечора кожнісінька моя робітниця зривала з батончиків обгортки.
Та минуло три дні - і все дарма. Це було жахіття! Моя Веручечка з кожним днем сум-нішала й сумнішала і, коли я вертався додому, кричала на мене: «Де мій Золотий квиток! Я хочу Золотий квиток!» Вона годинами лежала на підлозі, хвицяла ногами й страшенно лементувала. Я не міг дивитись, як страждає моя дівчинка, тому поклявся не припиняти пошуків, доки не здобуду те, що вона забажала. І раптом… на четвертий день увечері одна моя робітниця закричала: «Я знайшла! Золотий квиток!» А я звелів: «Давай сюди, швидко!»
Вона віддала, а я побіг додому й віддав його моїй любій Веруці, і ось вона знову усміхнена, а вся наша родина знову щаслива».
- Ця ще гірша за того товстуна, - скривилася бабуся Джозефіна.
- їй треба надавати добрячих ляпанців, - додала бабуня Джорджина.
- Дідуню, мені здається, що батько дівчинки зробив не дуже чесно, - пробурмотів Чарлі.
- Він її розбещує, - відповів дідунь Джо. - А коли дитину так панькати, то нічого доброго не вийде. Запам’ятай, Чарлі, мої слова.
- Іди спати, синку, - озвалася мати Чарлі. - Завтра твій день народження, не забувай. Я сподіваюся, що ти встанеш раненько, щоб розгорнути дарунок.
- Батончик «Вонка»! - зрадів Чарлі. - Це буде батончик «Вонка», правда?
- Так, синку, - зізналася матуся. - Звичайно.
- Ох, як було б чудово, якби я знайшов там третій Золотий квиток! - розмріявся Чарлі.
- Завтра, як отримаєш дарунок, заходь сюди, - попросив дідунь Джо. -Тоді ми всі побачимо, як ти знімаєш обгортку.
Розділ 7. День народження Чарлі
- З днем народження! - голосно привітали Чарлі четверо стареньких, коли він на другий день уранці зайшов до них у кімнату.
Чарлі нервово всміхнувся й сів на краєчок ліжка. Обома руками він дуже обережно тримав свій дарунок, свій єдиний дарунок. На обгортці було написано: «Високочудесний зефірмелад Вонки».
Четверо стареньких, по двоє з кожного кінця ліжка, підперлися подушками і з хвилюванням дивилися на солодкий батончик у руках Чарлі.
Пан і пані Бакети теж зайшли й зупинилися біля ліжка, дивлячись на Чарлі.
У кімнаті запала тиша. Усі тепер чекали, коли Чарлі почне розгортати дарунок. Чарлі поглянув на батончик. Повільно, з любов’ю, погладжував його пальцями, і блискуча паперова обгортка легенько похрускувала в принишклій кімнаті.
А тоді пані Бакет лагідно сказала:
- Не переживай, синку, якщо не знайдеш під обгорткою того, що шукаєш. Не сподівайся, що тобі аж так пощастить.
- Це правда, - погодився пан Бакет. Чарлі нічого не сказав.
- Зрештою, - сказала бабуся Джозефіна, - в цілому світі залишилося всього три квиточки.
- Головне, - додала бабуня Джорджина, - хоч би там як, а солодкий батончик ти маєш.
- «Високочудесний зефірмелад Вонки!» - вигукнув дідусь Джордж. - Це ж найкращий сорт! Тобі дуже сподобається!
- Ага, - прошепотів Чарлі. - Я знаю.
- Забудь про всі ті Золоті квитки і поласуй батончиком, - заохотив дідунь Джо. - Чого чекаєш?
Усі вони знали, що смішно було сподіватися знайти чарівний квиток у жалюгідному маленькому батончику, тому намагалися лагідно й м’яко підготувати Чарлі до розчарування. Але дорослі знали ще одну штуку, а саме: надія, хоч і малесенька, та все ж була.
Вона просто мусила бути.
Цей батончик мав такі самі шанси мати в собі Золотий квиток, як і будь-яка інша цукерка.
І саме тому батьки, дідусі й бабусі були напружені й схвильовані не менше за самого Чарлі, хоч і вдавали, що дуже спокійні.
- Не барися, розгортай, бо спізнишся до школи, - сказав дідунь Джо.