Житник допоміг Кардінґу невпевнено звестися на ноги й підтримував його, поки вони покірно дріботіли за хлопчиком.
— Нізащо не торкайся його костура, — пробурмотів Кардінґ.
— Я не забуду, що цього, гм, не можна робити, — рішуче пообіцяв Житник. — На що це було подібне?
— Тебе коли-небудь кусала гадюка?
— Ні.
— Тоді ти точно зрозумієш, що я відчув.
— Гм-м?
— Це зовсім не нагадувало укус гадюки.
Вони поспішили за цілеспрямованим Койном у Велику залу, минули сходи й пройшли крізь виламані двері.
Житник вибіг наперед, прагнучи справити хороше враження.
— Це Велика зала, — повідомив він. Койн кинув на нього погляд своїх золотистих очей, і чарівник відчув, що в нього пересохло в роті. — Вона так називається, бо, бач, це зала. І вона велика.
Житник ковтнув.
— Це велика зала, — пробурмотів він, намагаючись побороти дію цього сліпучого, наче прожектор, погляду й зберегти зв'язність думок. — Велика головна зала, тому вона й називається...
— Хто ці люди? — запитав Койн, вказавши на них костуром.
Чарівники, які зібралися в залі, а зараз обернулися, щоб подивитися, як той входить, позадкували, гадаючи, що костур був вогнеметом.
Житник прослідкував за поглядом Койна. Той вказував на портрети й статуї колишніх архіректорів, що прикрашали стіни. Бородаті й у гостроверхих капелюхах, стискаючи орнаментальні манускрипти або таємничі символічні деталі астрологічного обладнання, вони дивилися вниз жорстокими поглядами — наслідком крайньої зарозумілості, або, можливо, хронічного запору.
— З цих стін, — сказав Кардінґ, — на тебе дивляться дві сотні найвеличніших чарівників.
— Мені на них плювати, — сказав Койн, і костур випустив струмінь октаринового вогню. Архіректори зникли.
— І вікна занадто малі...
— Стеля занадто висока...
— Все занадто старе...
Чарівники кинулися навзнак, намагаючись врятуватися від костура, що блискав та іскрився. Житник натягнув капелюха на очі й закотився під стіл, відчуваючи, як довкола здригається вся Академія. Дерево скрипіло, каміння стогнало.
Щось торкнулося його голови. Він закричав.
— Зупини це! — крикнув Кардінґ поверх шуму. — І надягни капелюх нормально! Прояви хоч трохи гідності!
— Чому ж ти тоді теж під столом? — кисло відізвався Житник.
— Ми повинні схопитися за цю можливість!
— Що, як за костур?
— Йди за мною!
Житник виліз у сліпучий, жахливо сліпучий новий світ.
Зникли грубі кам'яні стіни. Зникли темні крокви, домівка сов. Зникла підлога з її візерунком чорно-білих плиток, що бентежили зір.
Зникли й невеликі вікна, розташовані високо угорі, вкриті шляхетним нальотом старезного жиру. Вперше за всю історію до зали струмувало чисте світло.
Чарівники витріщалися один на одного з роззявленими ротами, і те, що вони побачили, було не тим, що, як здавалося, вони бачили завжди. Невблаганні промені перетворили багату золоту вишивку на запорошену позолоту, виставили розкішну тканину як сильно заплямований і потертий оксамит, перетворили розкішні, гладенькі бороди на заплутані клубки в нікотинових плямах, викрили розкішні діаманти як доволі поганеньке анкське каміння. Яскраве світло мацало й досліджувало, відмітаючи вбік затишні тіні.
І, як довелося визнати Житнику, те, що залишилося, не вселяло довіри. Він раптом гостро усвідомив, що під мантією — рваною, сильно вицвілою мантією, прогризеною в місцях, до яких змогли дістатися миші — на ньому досі були його кімнатні капці.
Тепер зала майже цілком складалася зі скла. Там, де не було скла, іскрився мармур. Усе мало такий розкішний вигляд, що Житник відчув себе недостойним цього місця.
Він обернувся до Кардінґа й побачив, що його побратим-чарівник дивиться на Койна зі зачаруванням.
На обличчях більшості чарівників також застиг подібний вираз. Чарівники, яких не приваблює сила — не істинні чарівники, а це була справжня сила. Костур зачарував їх, як кобр.
Кардінґ простягнув руку, щоб доторкнутися до плеча хлопчика, але подумав, що краще цього не робити.
— Дивовижно, — сказав він натомість.
Він обернувся до гурту чарівників і підняв руки.
— Браття мої, серед нас з'явився надзвичайно могутній чарівник! — проголосив він.
Житник смикнув його за мантію.
— Він же тебе ледь не вбив, — прошипів він.
Кардінґ його проігнорував.
— І я пропоную... — ковтнув він. — Я пропоную обрати його архіректором!
На кілька секунд запанувала тиша, яку перервав вибух оплесків і крики незгоди. У задніх рядах натовпу затіяли кілька суперечок. Чарівники попереду не виявляли такої готовності заперечувати. Вони бачили усмішку на обличчі Койна — осяйну й холодну, немов посмішка на обличчі місяця.
У натовпі відбулося якесь сум'яття, і вперед протиснувся старший чарівник.
Житник впізнав Овіна Гакардлі, чарівника сьомого рівня, викладача Закону. Він був червоний від гніву — там, де не побілів від люті. Коли він заговорив, його слова пройняли повітря, як ножі, сухі, як кущі, хрусткі, як печиво.
— Ви збожеволіли? — запитав він. — Лише чарівник восьмого рівня може стати архіректором! І його повинні обрати інші старші чарівники на урочистих зборах! (Звісно, під належним управлінням богів). Це Закон! (До такого додуматися!)
Гакардлі роками вивчав Закон, а оскільки магія — двосторонній процес, вона залишила на ньому свій відбиток; він здавався крихким, наче сирна паличка, а сухість сфери його зацікавлень наділила його вмінням вимовляти розділові знаки.
Він стояв, тремтячи від обурення, і раптом усвідомив, що швидко опиняється на самоті. По суті, Гакардлі став центром порожнього кола, що постійно збільшувалося. Його оточували чарівники, які відчували раптову готовність присягнутися, що ніколи в житті його не бачили.
Койн підняв костур.
Гакардлі застережливо помахав пальцем.
— Ви мене не налякаєте, юначе, — гаркнув він. — Може, ви й талановиті, однак лише таланту недостатньо. Є багато інших якостей, необхідних видатному чарівникові. Здатність до управління, наприклад, мудрість, і...
Койн опустив костур.
— Закон стосується всіх чарівників, правда ж? — запитав він.
— Безумовно! Його розробили...
— Але я не чарівник, пане Гакардлі.
Чарівник завагався.
— О, — мовив він і завагався знову. — Влучне зауваження.
— Але я чудово усвідомлюю важливість мудрості, передбачливості й хорошої поради. І я вважатиму за честь, якщо ви зволите надати мені цей цінний товар. Мені цікаво, наприклад, чому чарівники не керують світом?
— Що?
— Це просте питання. У цій залі... — частку секунди губи Койна беззвучно ворушилися, — чотириста сімдесят два чарівники, досвідчених у найтоншому з усіх мистецтві. Однак усе, над чим ви пануєте — кілька акрів із доволі примітивними архітектурними спорудами. Чому ж так?
Старші чарівники обмінялися промовистими поглядами.
— Так може здатися, — зрештою погодився Гакардлі, — але, дитя моє, у нас є володіння й поза межами знань тимчасових правителів, — його очі блиснули. — Безумовно, магія може завести розум у внутрішні пейзажі таємничих...
— Так, так — нетерпеливився Койн. — Однак Академія оточена доволі масивними стінами. Чому?
Кардінґ пробіг язиком по губах. Неймовірно. Цей хлопчина висловлював його думки.
— Ви сперечаєтеся через силу, — солодко мовив Койн, — однак для жителів поза межами цих стін — людей, які вивозять нечистоти, або звичайних купців — хіба велика різниця між чарівником високого рівня й звичайнісіньким фокусником?
Гакардлі витріщився на нього в цілковитому здивуванні.
— Дитино, ця різниця очевидна навіть найпосереднішим міщанам, — сказав він. — Самі мантії і їхнє оздоблення...
— А, — мовив Койн. — Мантії й оздоблення. Звичайно.
У залі запанувала коротка, важка й задумлива тиша.
— Мені здається, — зрештою виголосив Койн, — що чарівники керують лише чарівниками. Хто ж панує ззовні?