Такий наклеп обурив Ринсвінда.
— Оце так! — скрипів він. — Щоб ти знала... слухай, хай там як, річ у тім, зазвичай я дуже добре ладнаю з жінками, просто жінки з мечами мене бентежать, — хвильку подумавши, він додав: — Та й взагалі, коли йдеться про мечі, будь-хто з мечем виводить мене з рівноваги.
Коніна старанно копирсалася, щоб дістати скалку. Багаж задоволено скрипнув.
— Знаю, що може тебе засмутити, — пробурмотіла вона.
— Гм-м-м?
— Капелюх зник.
— Що?
— Я нічого не могла зробити, вони просто хапали, що бачили...
— Пірати змилися з капелюхом?
— Не смій говорити зі мною таким тоном! Знаєш, я в той час не носом клювала...
Ринсвінд нестямно замахав руками.
— Hi-ні-ні, не гарячкуй, я не говорив ніяким таким тоном, я просто хотів це обдумати...
— Капітан сказав, що вони, мабуть, повернулися до Аль Халі, — почув він слова Коніни. — Там є місце, де зависає злочинний елемент, і ми зможемо...
— Не розумію, чому ми повинні щось робити, — сказав Ринсвінд. — Капелюх хотів триматися подалі від Академії, а я не думаю, що работорговці коли-небудь зазирнуть туди, щоб хильнути хересу.
— Ти дозволиш їм втекти з ним? — щиро здивувалася Коніна.
— Ну, хтось же повинен це зробити. Здається, цього разу це буду я.
— Але ж ти казав, що це символ чарів! Те, чого прагнуть усі чарівники! Ти не можеш просто залишити все як є!
— Посперечаємося? — Ринсвінд відкинувся назад.
Він відчував дивовижне здивування. Він прийняв якесь рішення. Власне. Воно належало йому. Ніхто не змушував його зробити це. Часом здавалося, що все його життя складається з неприємностей, в які він потрапляє через примхи інших людей. Однак цього разу саме він прийняв рішення, от і все. Він зійде з корабля в Аль Халі й спробує знайти шлях додому. Врятувати світ може і хтось інший, і він побажає йому удачі. Він прийняв рішення.
Його брови насупилися. Чому ж це його не радує?
«Бо це до біса помилкове рішення, ідіоте».
«Так, — подумав він, — досить з мене голосів у голові. Вимітайся геть».
«Але моє місце тут».
«Тобто ти — це я?»
«Твоя совість».
«Оу».
«Ти не можеш дозволити, щоб капелюх знищили. Це символ...»
«Добре-добре, знаю...»
«...Символ магії, що підкоряється Закону. Магії під контролем людства. Ти ж не хочеш повернутися в ті темні яри...»
«Що?»
«Яри».
«Маєш на увазі ери?»
«Точно. Ери. Повернутися в ті ери, часи, коли панувала сира магія. Щоденно здригалася вся структура реальності. Це було досить жахливо, можу тобі сказати».
«А звідки я це знаю?»
«Расова пам'ять».
«Леле. І в мене вона є?»
«Ну, частково».
«Ну добре, але чому я?»
«У глибині душі тобі відомо, що ти — справжній чарівник. Слово „чарівник“ викарбувано у твоєму серці».
«Так, але біда в тому, що я постійно зустрічаю людей, які намагаються це перевірити».
— Ти щось сказав? — запитала Коніна.
Ринсвінд поглянув на пляму на горизонті й зітхнув.
— Та я так, зі собою балакаю, — відповів він.
Кардінґ критично оглянув капелюх. Тоді обійшов довкола стола, подивився на нього під іншим кутом і врешті-решт виголосив вирок:
— Непогано. А де ти взяв октарини?
— Це просто дуже хороше анкське каміння, — відповів Житник. — Але ж ти повірив?
Це був розкішний капелюх. Житнику навіть довелося визнати, що той мав набагато кращий вигляд, ніж справжній. Старий капелюх архіректора був доволі потріпаний, його золотисті нитки потьмяніли й розлізлися. Його копія зазнала значних покращень. Тут відчувався певний стиль.
— Особливо мені подобається мереживо, — зауважив Кардінґ.
— Я над ним працював цілу вічність!
— Чому ж ти не використав магію? — Кардінґ ворухнув пальцями й схопив довгий прохолодний келих, що виник у повітрі. Під його паперовою парасолькою та шматочками фруктів містився якийсь густий і дорогий алкоголь.
— Вона не спрацювала, — пояснив Житник. — Чомусь не вдалося, гм, зробити все як слід. Довелося власноруч пришивати кожну блискітку.
Він узяв коробку з капелюхом.
Кардінґ кашлянув у свій напій.
— Поки не ховай, — попросив він і забрав коробку з рук скарбія. — Я завжди хотів його приміряти...
Він обернувся до великого дзеркала на стіні скарбія й обережно опустив капелюх на доволі брудне волосся.
Перший день чаротворства добігав кінця, і чарівники встигли змінити все, крім самих себе.
Усі вони намагалися — тишком-нишком і тоді, як вони гадали, коли ніхто не дивиться. Навіть Житник спробував зробити це, усамітнившись у кабінеті. Йому вдалося стати на двадцять років молодшим і отримати торс, на якому можна було колоти каміння, але тільки-но він перестав зосереджуватися на зовнішньому вигляді, то повернувся до старих звичних форм і віку, і далеко не найприємнішим чином. У зовнішності є щось пружне. Чим далі ви кидаєте її, тим швидше вона повертається. І тим гірше вдаряє вас. Залізні кулі зі зубцями, палаші й велетенські важкі палиці з цвяхами вважаються доволі грізною зброєю, але вони — ніщо, як порівняти з двадцятьма роками, що несподівано навалюються на вашу потилицю з чималою силою.
Це тому, що чаротворство не спрацьовує з речами, магічними за своєю природою. Однак чарівники таки зробили кілька суттєвих змін. Мантія Кардінґа, наприклад, перетворилася на взірець надзвичайно дорогого несмаку з шовку та мережив, а сам він почав нагадувати велетенський шматок червоного желе, задрапірованого серветками.
— Мені пасує, правда? — запитав Кардінґ, поправивши криси капелюха, надаючи йому недоречно хвацького вигляду.
Житник не відповів. Він дивився у вікно.
Відбулося кілька дійсно важливих змін. День видався важким.
Старі кам'яні стіни зникли. На їхньому місці постала доволі симпатична огорожа. За нею сяяли вогні міста — поеми білого мармуру та червоної черепиці. Ріка Анк перестала бути замуленим стічним каналом, знаним йому з дитинства, а перетворилася на блискучу, прозору, наче скло, стрічку, де — чудовий штрих — у воді, чистій, немов талий сніг[15], плавали, розтуляючи роти, вгодовані карпи.
Із висоти пташиного польоту Анк-Морпорк, мабуть, зачаровував. Він аж сяяв. Від відходів, що накопичувалися тисячоліттями, не лишилося ні сліду.
Це викликало в Житника дивну зніяковілість. Він відчував себе не на місці, ніби вбрав новий одяг, від якого свербить усе тіло. Звісно, Житник дійсно був у новому одязі, який викликав свербіж, однак не це було справжньою проблемою. Новий світ справляв дуже приємне враження, він був саме таким, яким би мав бути, проте, проте...
«Я хотів змін, — подумав Житник, — чи просто припасувати дійсність до своїх потреб?»
— Я питаю, тобі не здається, що він немов на мене зшитий? — повторив Кардінґ.
Житник повернувся, на його обличчі не було ні краплини емоцій.
— Гм?
— Капелюх, друже.
— О-о. Гм. Дуже... пасує.
Зітхнувши, Кардінґ зняв химерний головний убір й обережно помістив його назад у коробку.
— Краще занести йому, — сказав він. — Хлопчик вже питав про нього.
— Мене досі непокоїть питання: куди ж подівся справжній капелюх? — поцікавився Житник.
— Він тут, — впевнено заявив Кардінґ, постукуючи по кришці.
— Я маю на увазі, гм, справжній.
— Це і є справжній.
— Але...
— Це Капелюх Архіректора, — мовив Кардінґ, ретельно вимовляючи слова. — Ти мусиш це знати, ти ж його зробив.
— Так, але... — із відчаєм почав Житник.
— Врешті-решт, ти ж не став би братися за підробки?
— Ні, гм, як такі...
— Це всього лише капелюх. Він — те, що про нього думають люди. Люди бачать його на голові в архіректора й думають, що він — справжній. У певному сенсі так і є. Речі визначаються за сферою їхньої діяльності. І люди, звісно, теж. Це фундаментальні основи магії, — Кардінґ зробив драматичну паузу й вклав коробку з капелюхом у руки Житника. — «Когіто ерго капелюшо», можна сказати.
15
Звісно, жителі Анк-Морпорка завжди стверджували, що їхня вода і так неймовірної чистоти. Вода, що пройшла крізь стільки нирок, переконували вони, просто мусить бути найчистішою у світі. —