Кардінґ незграбно опустився на коліна, обережно доторкнувся до підлоги й подав Житнику знак брати з нього приклад.
Скарбій доторкнувся до поверхні, гладшої за камінь. На дотик вона нагадувала теплий лід, а на вигляд — слонову кістку. Хоча поверхня й не була цілковито прозора, але складалося враження, що вона хоче такою стати.
Житник досить чітко усвідомив, що, заплющивши очі, він узагалі перестане її відчувати.
Він зустрівся з поглядом Кардінґа.
— Не дивися, гм, на мене, — пробурмотів він. — Я теж без поняття, що це таке.
Вони поглянули на Койна, а той пояснив:
— Це магія.
— Так, пане, але з чого це зроблено? — запитав Кардінґ.
— З магії. Сирої магії. Застиглої. Загуслої. Вона оновлюється щосекунди. Невже ви можете уявити кращий матеріал для нової домівки?
Костур спалахнув на мить, розганяючи хмари. Внизу з'явився Дискосвіт, і звідси, згори, було видно, що це дійсно диск, пришпилений до неба розташованою в центрі горою Серце Небес, на якій мешкали боги. Виднілося Округле море, що здавалося настільки близьким, наче в нього можливо пірнути прямо звідси, а також сплющені контури Хапонійського континенту, спотворені перспективою. Краєпад, що оточував край диску, здавався блискучою дугою.
— Воно занадто велике, — пробурмотів Житник під ніс.
Світ, в якому жив скарбій, простягався не набагато далі воріт Академії, що його цілком задовольняло. У такому світі людині може бути затишно. Тепер же він стояв у повітрі на висоті півмилі від землі на тому, чого якимось фундаментальним чином не існувало взагалі. Це явно перетинало всі межі комфорту.
Ця думка його шокувала. Він був чарівником і непокоївся через магію.
Житник обережно просунувся до Кардінґа.
— Це далеко не те, на що я розраховував, — зауважив той.
— Гм?
— Звідси він здається набагато меншим.
— Ну, не знаю. Послухай, я маю сказати...
— Поглянь на Вівцескелі. Таке враження, наче руку простягнеш — і торкнешся їх.
Вони розглядали високий гірський хребет, розташований за двісті ліг від них, — блискучий, білий і холодний. Казали, що якщо подорожувати в осердному напрямку крізь потаємні долини Вівцескель, у замерзлих землях під самим Серцем Небес можна віднайти таємниче королівство Крижаних Велетнів, ув'язнених там після останньої великої битви з богами. У ті дні гори були лиш острівцями у величезному морі льоду, який продовжує царювати на них і сьогодні.
— Що ти сказав, Кардінґу? — Койн усміхнувся усмішкою, що сяяла золотом.
— Повітря дуже чисте, пане. А все таке близьке й крихітне. Я тільки сказав, що майже можу до них торкнутися...
Койн махнув йому, наказуючи мовчати. Він витягнув худеньку руку й закатав рукав, щоб показати, що все відбудеться без обману. Простягнувши руку, Койн обернувся до чарівників, стискаючи в пальцях те, що, без сумніву, було пригоршнею снігу.
Вони спостерігали в приголомшеній тиші, як той тане й крапає на підлогу.
Койн розсміявся.
— Вам так важко в це повірити? — запитав він. — Хочете, я дістану вам перли з узбічного берега Круля або пісок з Великої пустелі Неф? Ваше старе чаклунство здатне хоч на половину цього?
Житнику здалося, що в голосі хлопчика забриніли сталеві нотки. Койн пильно вдивлявся в їхні обличчя.
Нарешті Кардінґ зітхнув і доволі спокійно сказав:
— Ні, усе життя я шукав магію, однак знайшов лише різнокольорові вогні, простенькі фокуси й старі, нудні книжки. Чаклунство нічогісінько не принесло цьому світу.
— А що, якщо я скажу тобі, що хочу розпустити ордени й зачинити Академію? Хоча, звісно, мої старші радники займуть місця, гідні їхнього статусу.
У Кардінґа аж побіліли кісточки пальців, однак він лише стенув плечима.
— Тут мало що скажеш, — відізвався він. — Яка користь від свічки в полудень?
Койн розвернувся до Житника. Костур теж. Витончені різьблені візерунки холодно споглядали скарбія. Один із них, біля верхівки костура, страшенно нагадував брову.
— Щось ти затих, Житнику. Ти зі мною не згоден?
«Ні. У цьому світі вже було чаротворство, яке змінилося на чаклунство. Воно — магія для людей, а не богів. Чаротворство — не для нас. З ним щось не те, але ми забули, що саме. Я любив чаклунство, воно не перевертало світ догори дриґом. Воно пасувало світу. Було правильним. Чарівник — ось ким я хотів бути».
Він опустив погляд на свої ноги.
— Згоден, — прошепотів він.
— Чудово, — задоволено мовив Койн.
Він підійшов до краю вежі і поглянув на карту вулиць Анк-Морпорка далеко внизу. Вежа мистецтв ледве сягала десятої частини цієї відстані.
— Гадаю, — почав він, — гадаю, що церемонія відбудеться наступного тижня, під час повного Місяця.
— Ем, але до повного Місяця ще три тижні, — повідомив Кардінґ.
— Наступного тижня, — повторив Койн. — Якщо я кажу, що Місяць буде повним, значить, так воно й буде.
Він продовжив споглядати будівлі Академії, — розміром з крихітні моделі, — а тоді тицьнув пальцем.
— Що це?
Кардінґ витягнув шию.
— Ем. Бібліотека. Так. Це бібліотека. Ем.
Наступила гнітюча тиша, і Кардінґ відчув, що від нього очікують подальших зауважень. Що завгодно, лиш би не ця тиша...
— Це місце, де зберігаються наші книжки. Дев'яносто тисяч томів, вірно, Житнику?
— Гм? А. Так. Гадаю, близько дев'яноста тисяч.
Койн сперся на костур й споглядав бібліотеку.
— Спаліть їх, — наказав він. — Усі.
Північ важко брела коридорами Невидної академії, а Житник із набагато меншою впевненістю обережно крався до безтурботних дверей у бібліотеку. Він постукав, і цей звук залунав у порожній будівлі таким голосним ехом, що скарбію довелося притулитися до стіни й зачекати, поки його серце трохи заспокоїться.
За мить він почув, ніби хтось пересуває важкі меблі.
— У-ук?
— Це я.
— У-ук?
— Житник.
— У-ук.
— Слухай, тобі треба вибиратися звідти! Він збирається спалити бібліотеку!
Відповіді не пролунало.
Житник упав на коліна.
— Він це зробить, повір, — прошепотів скарбій. — Можливо, він змусить мене це зробити, це все той костур, гм, йому відомо все, що відбувається, і те, що я все знаю... благаю, допоможи...
— У-ук?
— Минулої ночі я заглянув у його кімнату... костур... костур світився. Він стояв посеред кімнати, як маяк, а хлопчик тихенько плакав у ліжку. Я відчув, як костур звертається до нього, повчає, нашіптує жахливі речі, а потім він мене помітив, ти мусиш мені допомогти, ти єдиний, хто не під...
Житник зупинився. Його обличчя застигло. Сам того не бажаючи, він повільно розвернувся — а радше його щось м'яко обернуло.
Він знав, що Академія пустує. Усі чарівники перебралися в Нову Вежу, де навіть найслабший студент отримав розкішніші покої, ніж раніше були в найстарших магів.
Костур завис у повітрі за кілька футів від нього. Його оточувало тьмяне октаринове сяйво.
Житник встав із надзвичайною обережністю, притулився спиною до кам'яних мурів і, не відводячи погляду від костура, почав обережно ковзати вздовж стіни, поки не дійшов до кінця коридору. На розі він помітив, що костур хоч і не поворухнувся, але розвернувся довкола своєї осі, щоб слідкувати за ним.
Житник тихенько скрикнув, підібрав поділ мантії і побіг.
Костур перегородив йому шлях. Житник зупинився й хвильку постояв, намагаючись перевести подих.
— Я тебе не боюся, — збрехав він і, обернувшись на каблуках, закрокував в іншому напрямку.
Клацнувши пальцями, він створив смолоскип, що палав крихітним білим полум'ям (лише октариновий присмерк свідчив про магічне походження).
Костур знову опинився перед Житником. Світло його смолоскипа перетворилося на тонкий, палючий струмінь білого вогню, що спалахнув, зашипів і погас.
Він зачекав, поки його очі перестануть сльозитися від блакитного післясвітіння. Навіть якщо костур і досі був тут, то явно не збирався скористатися своєю перевагою. Коли зір повернувся, Житник зрозумів, що розрізняє ще темнішу тінь зліва від нього. Сходи, що ведуть до кухні.