Він кинувся до них, перестрибуючи невидимі сходинки й раптово важко приземлився на нерівну плитку. Крізь ґрати сочилося слабке місячне сяйво, а десь далеко, угорі, знав Житник, були двері, що вели в зовнішній світ.
Трохи похитуючись, пересилюючи біль у щиколотках, слухаючи, як гуде у вухах власне дихання, наче він повністю засунув голову в морську мушлю, Житник рушив безкінечною темною пустелею підлоги.
Під ногами щось дзенькнуло. Звісно, щурів тут не залишилося, але останнім часом кухнею майже не користувалися — кухарі Академії були найкращими в світі, однак тепер будь-який чарівник міг створити страву поза межами звичайної кулінарної майстерності. На стінах висіли велетенські мідні сковорідки в занедбаному стані — їхній блиск майже потьмянів, а на кухонній плиті під величезною аркою каміна не було нічого, окрім згаслого попелу...
Костур перегороджував чорний вхід, наче засув. Коли Житник дошкандибав до дверей, він розвернувся й завис у повітрі, випромінюючи спокійну недоброзичливість. А тоді дуже плавно поплив у напрямку скарбія.
Той позадкував, ковзаючи на слизьких від жиру камінцях. Щось вдарило його ззаду під коліна, і Житник заверещав, але, простягнувши руку, зрозумів, що це лише одна з колод для рубання дров.
Його рука у відчаї обмацала її порубану поверхню й раптом, майже втративши надію, наштовхнулася на сокиру, що застрягла в дереві. Інстинктивним жестом, древнім, як саме людство, пальці Житника обхопили її руків'я.
Він задихався, втратив терпіння, відчував себе не в тому місці і не в той час, до того ж так перелякався, що майже позбувся розуму.
Тож коли костур завис перед ним, він висмикнув сокиру, замахнувся зі всієї сили, яку тільки міг зібрати, і...
Завагався. Усе в ньому, що було від чарівника, виступало проти руйнації такої потужної сили, сили, якою, либонь, можна скористатися навіть зараз, яку може використати він...
Костур обернувся так, що тепер був націленим просто на Житника.
За кілька коридорів звідти стояв бібліотекар, спершись спиною об двері бібліотеки та споглядаючи блакитні й білі іскорки, що мерехтіли на підлозі. Він почув віддалений тріск сирої енергії, а згодом ще один звук, що почався з низького, а закінчився на такій висоті, що навіть Гав затулив вуха лапами, не витримавши його.
А тоді пролунало тихе, пересічне подзвякування — таке може видати розплавлена, покручена сокира, що впала на підлогу з плитки.
Це був один із тих звуків, який перетворює тишу, що наступає опісля, на теплу лавину.
Бібліотекар загорнувся в тишу, наче в плащ, поглянув догори, розглядаючи книжки ряд за рядом. Кожна з них слабко пульсувала в потоці власної магії. Книжки, полиця за полицею, опустили[17] на нього погляд. Вони все чули. Він відчував їхній страх. Кілька хвилин орангутан стояв непорушно, наче статуя, а тоді дійшов якогось рішення. Прочовгавши до столу й довго в ньому порившись, він нарешті витягнув важелезне кільце, що наїжилося ключами. Тоді він повернувся на середину кімнати й повільно мовив:
— У-ук.
Книжки витягнулися на своїх полицях, затихли й приготувалися слухати.
— Де це ми? — запитала Коніна.
Ринсвінд озирнувся й зробив припущення.
Вони досі перебували в серці Аль Халі. Він чув, як воно гуде за стінами. Однак у центрі переповненого міста хтось розчистив широчезний простір, обгородив його й посадив сад, настільки романтично природний, що він був таким реальним на вигляд, як цукрове порося.
— Схоже, що хтось взяв двічі по п'ять миль міської території й обгородив їх стінами й вежами, — припустив Ринсвінд.
— Дивна ідея, — мовила Коніна.
— Ну, деякі тутешні релігії... Розумієш, вони вважають, що після смерті ти потрапляєш у такий ось сад, де вся ця музика, і... і... — затнувся Ринсвінд і жалюгідно продовжив: — шербет і... молоді дівчата.
Коніна оглянула зелену велич саду за стінами, зі всіма його павичами, хитромудрими арками й ледь хрипкуватими фонтанами. На неї байдуже поглянула дюжина напівлежачих жінок. Прихований струнний оркестр виконував складну хапонську музику в стилі «бхонг».
— Я не вмирала, — заявила Коніна. — Гадаю, таке я б точно не забула. Крім того, у моїй уяві рай геть не такий, — вона критично оглянула жінок, які розляглися на подушках. — Цікаво, хто їх стриже?
Кінчик шаблі кольнув у її поперек, і Коніна з Ринсвіндом вирушили пишно оздобленою доріжкою до невеличкого павільйону, вкритого куполом й оточеного оливковими деревами. Дівчина нахмурилася.
— Та й шербет я не люблю.
Ринсвінд на це не відреагував. Він був зайнятий дослідженням власного душевного стану, і те, що він побачив, не особливо підбадьорювало. У чарівника виникло погане передчуття — схоже, він починав закохуватися.
Він розпізнав усі симптоми: спітнілі долоні, відчуття жару в шлунку, загальне відчуття того, що шкіра на його грудях перетворилася на натягнуту гуму. Кожного разу, коли Коніна зверталася до нього, йому здавалося, що хтось заганяє йому в хребет розпечену сталь.
Ринсвінд зиркнув на Багаж, що стоїчно тупотів поруч із ним, і розпізнав у нього такі самі симптоми.
— І ти теж? — запитав він.
Можливо, це була лиш гра світла на пощербленій кришці Багажа, але на хвильку Ринсвінду здалося, що той став червонішим, ніж зазвичай.
Звісно, між мудрою грушкою та її власником встановлюється доволі дивний ментальний зв'язок... Ринсвінд похитав головою. Однак це пояснювало, куди зникла колишня недоброзичливість Багажа.
— З цього нічого не вийде, — сказав чарівник. — Розумієш, вона жінка, а ти, ну, ти... — він зупинився. — Ну, чим би ти не був, ти дерев'яний. Нічого не вийде. Люди пліткуватимуть.
Ринсвінд обернувся й зиркнув на вартових у чорному, що його супроводжували.
— А ви чого витріщилися? — суворо буркнув він.
Багаж підкрався до Коніни бочком і впритул слідував за нею, поки дівчина не вдарилась об нього щиколоткою.
— Відвали! — гаркнула вона, копнувши Багаж ще раз, — цього разу навмисно.
Його обличчя нечасто щось виражало, однак зараз у його погляді вгадувалося крайнє обурення від того, що дівчина його зрадила.
Павільйон попереду них був оздобленою коштовним камінням будівлею, що мала форму цибулини й спиралася на чотири колони. Усередині валялася купа подушок, на яких лежав доволі товстий чоловік середнього віку в оточенні трьох жінок. На ньому була пурпурова накидка, заткана золотою ниткою. Жінки, наскільки міг судити Ринсвінд, демонстрували, що за допомогою шести кришок від невеличких каструль і кількох ярдів гардини можна створити практично все, хоча — Ринсвінд здригнувся — їх явно забракло, щоб нормально вдягнутися.
Чоловік, здавалося, щось писав. Він зиркнув на них.
— Ви часом не знаєте непоганої рими до слова «я»? — дещо роздратовано буркнув він.
— Паля? — запитав Ринсвінд. — Земля?
— Теля? — з удаваним захопленням запропонувала Коніна.
Чоловік завагався.
— Теля, якщо чесно, мені подобається. Телята розкривають перед нами безліч можливостей. Теля, мабуть, підійде. До речі, візьміть собі подушки. Скуштуйте шербету. Чого встали, як стовпи?
— Це все мотузки, — зізналася Коніна.
— А в мене алергія на холодну сталь, — додав Ринсвінд.
— Леле, яка нудьга, — товстий чоловічок плеснув у долоні, так густо внизані перснями, що цей звук прозвучав більше схожим на дзвін.
Двоє вартових хутко виступили вперед, перерізали мотузки, після чого весь батальйон зник, хоча Ринсвінд гостро відчував погляд кількох дюжин пар темних очей, які спостерігали за ним з найближчих кущів. Тваринний інстинкт підказував, що хоча вони й опинилися на самоті з Коніною і товстуном, будь-який агресивний рух з його боку може раптово перетворити цей світ на доволі неприємне місце, сповнене гострого болю. Ринсвінд старався випромінювати спокій і неймовірну приязнь. А також силкувався підібрати правильні слова.
17
Або підняли, або скосили. План бібліотеки Невидної академії — справжнє жахіття для топографа. Сама присутність величезних запасів магії скручує виміри й гравітацію в таке спагеті, від якого M. К. Ешеру захотілося б вийти — або гарненько відлежатися, або навіть у вікно. —