— Ну, — наважився він, оглядаючи парчеві запони й вишукані подушки, обшиті золотом, — непогано ти тут облаштувався. Твій дім... — Ринсвінд задумався, намагаючись підібрати найвлучніший опис, — це просто диво рідкісної вишуканості.
— Людина прагне до простоти, — зітхнув товстун, продовжуючи енергійно писати. — Що вас сюди привело? Звичайно, я завжди радий зустрічі з товаришами-любителями поетичної музи...
— Нас сюди привели, — пояснила Коніна.
— Чоловіки з шаблями, — додав Ринсвінд.
— Чудові хлопці, намагаються тримати себе у формі. До речі, не бажаєте?
Він клацнув пальцями, подаючи знак одній із дівчат.
— Ні, ем, не зараз, — запротестував Ринсвінд, але вона просто принесла тарелю з якимись золотисто-коричневими паличками й соромливо подала йому.
Він узяв одну й спробував.
Вона була чудовою — солодкою, хрумкою, з присмаком меду. Ринсвінд узяв ще дві.
— Вибачте, — звернулася Коніна, — але хто ви? І де це ми?
— Мене звати Креозот, сериф Аль Халі. А це мої Хащі. Старався зі всіх сил.
Ринсвінд подавився медовою паличкою.
— Невже той Креозот, який «настільки багатий, як Креозот»? — запитав він.
— То був мій любий батечко. Я ж, якщо чесно, набагато заможніший. Коли в людини сила-силенна грошей, боюся, досягнути простоти важкувато. Стараюся зі всіх сил, — зітхнув він.
— Чому б не спробувати роздати багатство бідним? — запропонувала Коніна.
Він знову зітхнув.
— Це не так просто, ти ж знаєш. Ні, доводиться досягати малого значними засобами.
— Але послухай, — залопотів Ринсвінд, обсипаючи все навкруги крихтами палички, — кажуть, що все, до чого ти торкаєшся, перетворюється на золото.
— Це б дещо ускладнило ходіння в туалет, — життєрадісно заявила Коніна. — Вибачте.
— Про мене розповідають і таке, — відповів Креозот, роблячи вигляд, що нічого не чув. — Це так втомлює. Наче заможність чогось вартує. Справжні багатства зберігаються в скарбницях літератури.
— Той Креозот, про якого розповідали мені, — повільно продовжила Коніна, — був головою банди, ну, божевільних убивць. Справжніх асасинів, які вселяли страх у жителів всієї серцесвітної Хапонії. Не майте це за образу.
— А, ну так, мій любий батечко, — мовив Креозот-молодший. — Це були гашишими[18]. Свіжа ідейка, але далеко не ефективна. Тому ми найняли Душогубів.
— Ага. Названих на честь якоїсь релігійної секти, — знаюче додала Коніна.
Креозот уважно подивився на неї.
— Ні, — повільно промовив він. — Гадаю, не через це. Мабуть, ми назвали їх так, бо вони здатні одним ударом проломити людині череп. Справжнє жахіття.
Сериф підняв пергамент, на якому писав раніше, і продовжив:
— Я прагну вести розсудливіше життя, тому й перетворив центр міста на Хащі. Набагато краще для плину думок. Людина робить усе, що в її силах. Зачитати вам моє останнє творіння?
— Створіння? — перепитав Ринсвінд, який не слідкував за розповіддю.
Креозот простягнув пухку долоню й продекламував:
«Літній палац під гіллям, пляшка вина, буханка хліба, кус-кус з ягням і кабачком, засмажені язики павича, кебаб, шербет із льодом, набір цукерок на візку, і тебе вибираю я,
Співаєш за спиною в Хащах,
А Хащі це...»
Він зупинився і, задумавшись, взяв у руку перо.
— Мабуть, теля таки не підходить, — мовив він. — Ретельно все обдумавши...
Ринсвінд оглянув доглянуту, прямо-таки підстрижену манікюрними ножицями зелень, акуратно розставлене каміння й стіни, які це все оточували. Одна з дівчат йому підморгнула.
— То це і є Хащі? — поцікавився він.
— Мої садівники-декоратори відобразили всі необхідні деталі. Ціла вічність пішла на те, щоб зробити струмочки достатньо звивистими. З надійних джерел мені відомо, що в них закладені дика розкіш і вражаюча природна краса.
— І сила-силенна скорпіонів, — додав Ринсвінд, тягнучись за ще однією медовою паличкою.
— Щодо цього нічого не знаю, — мовив поет. — Скорпіони здаються мені непоетичними. Відповідно до стандартних мистецьких інструкцій, більше пасували б дикий мед і сарана, хоча комахи мені ніколи особливо не смакували.
— Мені завжди здавалося, що сарана, яку споживають люди в якійсь глушині — це плоди якогось дерева, — здивувалася Коніна. — Батько неодноразово розповідав, наскільки вона смачна.
— То це не комахи? — запитав Креозот.
— Навряд.
Сериф кивнув Ринсвінду.
— Тоді можеш їх доїсти, — сказав він. — Бридкі хрумкі створіння, ніколи не розумів, чим вони можуть подобатися.
— Мені б не хотілося здатися невдячною, — сказала Коніна, перекриваючи несамовитий кашель Ринсвінда, — але чому ти наказав привести нас сюди?
— Хороше питання.
Кілька секунд Креозот дивився на неї відсутніми очима, немов намагаючись пригадати, чому вони тут опинилися.
— Ти дійсно досить приваблива молода дівчина, — зауважив він. — На цимбалах часом не граєш?
— А скільки в них лез? — поцікавилася Коніна.
— Шкода, — засмутився сериф. — У мене є одні — спец-замовлення з-за кордону.
— Мій батько навчив мене грати на губній гармонії, — повідомила дівчина.
Губи Креозота беззвучно зарухалися, наче пробуючи цю думку на смак.
— Не те, — зрештою відповів він. — Губна гармонія мало з чим римується. Однак дякую за пропозицію, — він кинув на неї ще один задумливий погляд. — Знаєш, а ти дійсно дуже приваблива. Тобі коли-небудь говорили, що твоя шия нагадує вежу з слонової кістки?
— Ні разу.
— Шкода, — повторив Креозот.
Він порився серед подушок і, діставши маленький дзвіночок, задзвонив у нього.
За мить з-за павільйону виринула висока, похмура постать. Думки цього чоловіка могли б пройти крізь штопор, абсолютно не перекручуючись, а щось у його очах могло б змусити оскаженілого гризуна збентежено зупинитися й повернутися навшпиньках.
На його обличчі було написано, що він — великий візир. Немає сенсу розповідати йому про обман вдів чи ув'язнення вразливих молодиків у печерах з несправжніми коштовностями — нічого нового він не дізнається. Що стосується брудної роботи, то візир, мабуть, написав із неї підручник. Або, що більш імовірно, поцупив його в когось.
На ньому був тюрбан, з-під якого стирчав гостроверхий капелюх. Звісно, також він носив довгі тонкі вуса.
— А, Абріме! — скрикнув Креозот.
— Ваша Високосте?
— Мій великий візир, — відрекомендував сериф.
«Я так і думав», — сказав собі Ринсвінд.
— Ці люди — для чого ми привели їх сюди?
Візир покрутив вуса так, наче вирішив позбавити права викупу заставної ще одну дюжину боржників.
— Капелюх, Ваша Високосте, — сказав він. — Капелюх, якщо пригадуєте.
— А, точно. Неймовірно. Куди ми його поділи?
— Заждіть, — поспішно перебив Ринсвінд. — Цей капелюх... він же не такий потріпаний, гостроверхий, обвішаний цілою купою непотребу? Типу мережива й всяких камінчиків, і... — він завагався й уточнив: — Ніхто ж не намагався його надягнути?
— Він заздалегідь попередив, щоб ми навіть не думали про це, — сповістив Креозот. — Тож Абрім наказав одному з рабів приміряти капелюх. Раб повідомив, що від цього в нього розболілася голова.
— Також капелюх сповістив, що незабаром прибудете ви, — сказав візир, — тому я... точніше, сериф подумав, що ви зможете розповісти нам більше про цей неймовірний артефакт?
Існує тон голосу, відомий як питальний; саме його використовував візир. Ледь помітна різкість у його словах свідчила про те, що якщо він не дізнається про капелюх щось нове в найкоротший термін, Ринсвінду судилося пережити цілий ряд різноманітних заходів, у яких активно використовуватимуться слова на кшталт «розжарений до червоного» і «ножі». Усі великі візири говорять подібним тоном. Мабуть, десь існує школа, де такому вчать.
18
Гашишими, названі так через значний об'єм гашишу, який вони споживали, були незвичайним явищем серед смертоносних вбивць. Відрізняючись особливою нещадністю, вони водночас мали схильність до смішків, чманіли від випадкової гри світла й тіні на лезах їхніх жахливих ножів і в крайніх випадках вони впадали в сон. —