— Боженьку, я такий радий, що ти його знайшов, — зрадів Ринсвінд. — Це капелюх аргхгрхгх...
— Прошу? — відізвався Абрім, подаючи сигнал кільком вартовим, які вешталися неподалік. — Я не почув, що ти сказав після того, як юна леді, — він вклонився Коніні, — зацідила тобі ліктем у вухо.
— Гадаю, — ввічливо, але твердо сказала Коніна, — краще вам відвести нас до нього.
Минуло п'ять хвилин, і капелюх, що спочивав на столі в скарбниці серифа, озвався невдоволеним голосом:
Нарешті. Що вас затримало?
У цю мить, коли Ринсвінд з Коніною ось-ось могли стати жертвами жорстокого нападу, Койн збирався виступити з промовою про віроломство перед усіма чарівниками, які скулилися від жаху, а Диск майже підкорився магічній диктатурі — саме час звернутися до проблематики поезії й натхнення.
Наприклад, сериф, який сидів у своїх розкішних Хащах, щойно перегорнув свій зошит із поезією, щоб перечитати такі строфи:
І зітхнув, оскільки розжарені до білого рядки, що розпалювали його розум, ніколи не виходили такими, як він уявляв.
Насправді вони й не могли вийти такими.
Дуже шкода, однак таке трапляється повсякчас.
У всіх багатовимірних світах мультивсесвіту усім відомий незаперечний факт, що всі дійсно значущі відкриття здійснюються в коротку мить натхнення. Звісно, цьому передують години тяжкої праці, але все вирішує вигляд, наприклад, падіння яблука, киплячого чайника або води, що переливається через край ванни. Щось клацає в голові спостерігача, і все стає на свої місця. Структура ДНК, як вважає багато людей, завдячує своєму відкриттю випадковому погляду, кинутому на гвинтові сходи саме в ту мить, коли мозок вченого досягнув ідеальної температури для сприйняття нових ідей. Якби він скористався ліфтом, уся генетична наука пішла б зовсім іншим шляхом[19].
Чомусь цю мить вважають чимось прекрасним. Однак це не так. Ця мить трагічна. Крихітні часточки натхнення літають по всьому Всесвіту, проходячи крізь найгустіші речовини з такою ж легкістю, як нейтрино проникає крізь купу солодкої вати, і більшість із них не влучає в ціль.
Ще гірше те, що деякі з них таки потрапляють у потрібне місце, але не в тому мозку.
Наприклад, дивний сон про свинцевий пончик, що лежить на опорі підйомного крану висотою в милю, який, за умови попадання в правильний мозок, послужив би каталізатором винайдення нового способу вироблення електроенергії за допомогою пригнічення гравітаційної сили (дешева, невичерпна й абсолютно нешкідлива для довкілля форма енергії, яку цей світ шукав цілі століття, і через її відсутність розв'язав жахливу й беззмістовну війну), насправді наснився маленькій качці, цілковито збитій з пантелику.
Якби не лихий удар долі, вид табуна білих коней, що мчать галопом крізь поле, поросле дикими гіацинтами, міг би надихнути талановитого композитора на написання «Сюїти летючих богів», яка би принесла спасіння й стала бальзамом для душ багатьох. Однак він лежав вдома і хворів на оперізуючий лишай. Тому натхнення найшло на найближчу жабу, яка була не в змозі зробити приголомшливий внесок у царину фонетичної поезії.
Чимало цивілізацій усвідомило це жахливе марнотратство й випробувало різноманітні методики, щоб цьому запобігти. Більшість із них включала в себе приємні, але незаконні способи налаштувати мозок на хвилю необхідної довжини за допомогою екзотичних трав або продуктів бродіння дріжджів. Це ні разу не спрацювало належним чином.
Тому Креозот, на якого уві сні зійшло натхнення для створення доволі витонченого вірша про життя та філософію, а також про те, що вони стають набагато кращими, якщо дивитися на них крізь дно винного келиха, не міг нічого подіяти, адже його поетичні здібності були приблизно на рівні гієни.
Залишається нерозгаданим, чому боги дозволяють продовжуватися подібним речам.
Насправді іскра натхнення, необхідна для того, щоб чітко і ясно пояснити цей факт, дійсно спалахнула, однак істота, на яку вона зійшла — крихітна синичка — так і не змогла як слід прояснити ситуацію, навіть доклавши титанічних зусиль, щоб залишити кілька закодованих повідомлень на денці плящин з-під молока. За дивним збігом обставин, філософ, який присвятив не одну безсонну ніч вирішенню цієї самої загадки, раптово прокинувся з чудовою ідеєю, яка давала змогу діставати горішки з годівничок у новий спосіб.
Що знову повертає нас до теми магії.
Далеко звідси, у темній безодні міжзоряного простору, несеться вперед самотня часточка натхнення, несвідома своєї участі, що, у принципі, не так і погано, адже її призначення — за лічені години влучити в крихітну область мозку Ринсвінда.
Труднощі виникли б навіть тоді, якби вузол творчості Ринсвінда був потрібного розміру, але ця часточка стикнулася з нездійсненною задачею — влучити в рухому ціль розміром з родзинку на відстані кількох сотень світлових років. Життя маленької субатомної частинки у величезному Всесвіті може видатися непростим.
Якщо їй це вдасться, то незабаром Ринсвінда осяє серйозна філософська ідея. Якщо ж ні, то найближча до нього цеглина отримає важливу інформацію, але не буде здатна її осягнути.
Палац серифа, у легендах відомий як Роксі, займав більшу частину центру Аль Халі — ту, яку ще не заполонили Хащі. Більшість речей, пов'язаних із Креозотом, була звеличена в міфології, і цей палац, всіяний арками, куполами й колонами, за чутками мав більше кімнат, ніж можливо перелічити. Ринсвінд не мав поняття, який порядковий номер у кімнати, в якій він опинився.
— Він чарівний, правда? — запитав візир Абрім і тицьнув Ринсвінда під ребра.
— Ти ж чарівник, — сказав він. — Ану зізнавайся, на що він здатен?
— Звідки тобі відомо, що я чарівник? — у відчаї запитав Ринсвінд.
— Це написано на твоєму капелюсі, — пояснив візир.
— А-а-а.
— І ти був з ним на кораблі. Мої люди тебе бачили.
— Сериф наймає работорговців? — різко втрутилася Коніна. — Мало чого спільного з прагненням до простоти!
— Ні, насправді вони служать мені. Я ж візир, все-таки, — озвався Абрім. — Від мене цього очікують.
Він задумливо поглянув на дівчину й кивнув вартовим.
— Чинний сериф доволі високодуховний, — сказав він. — Я ж, навпаки, ні. Відведіть її в гарем, — він закотив очі й роздратовано зітхнув. — Впевнений, на неї там чекає лише смертельна нудьга і, можливо, охрипле горло.
Він обернувся до Ринсвінда.
— Не кажи ні слова, — наказав він. — Не воруши руками. Навіть не думай про якусь магічну витівку. Мене захищають заморські й потужні амулети.
— Зажди хвильку... — почав Ринсвінд, але Коніна його перебила.
— Прекрасно. Завжди хотіла побачити гарем зсередини.
Рот Ринсвінда продовжував безперервно розтулятися й стулятися, але звідти не долинуло ні звуку. Нарешті він вичавив:
— Дійсно?
Вони поглянула на нього, припіднявши брову. Мабуть, це був якийсь сигнал. Ринсвінд відчував, що мав би його зрозуміти, але раптово в глибині його «Я» заворушилися якісь незвичні пристрасті. Вони не зробили його відважнішим, але однозначно пробудили злість. У пришвидшеному вигляді діалог, що пронісся перед його очима, був приблизно таким:
«Ух».
«Хто це?»
«Твоя совість. Я жахливо почуваюся. Дивися, вони ведуть її до гарему!»
«Краще її, ніж мене», — доволі невпевнено подумав Ринсвінд.
«Зроби щось!»
«Тут забагато вартових! Вони мене вб'ють!»
«Ну вб'ють вони тебе, і що? Це ж не кінець світу».
«Для мене це буде кінцем світу», — похмуро подумав Ринсвінд.
«Зате уяви, як прекрасно почуватимешся в наступному житті!»
«Слухай, просто замовкни, гаразд? Я вже до біса собі набрид».
Абрім підійшов до Ринсвінда й з цікавістю поглянув на нього.
— З ким ти розмовляєш? — поцікавився він.
19
Хоча, можливо, швидшим. І призначеним перевозити лише чотирнадцятьох людей. —