Найджел, на противагу, не відчував подібних вібрацій. Вперед його тягнула лише уява, але її у нього було, хоч відбавляй — достатньо, щоб нести вперед бойову галеру середнього розміру. Найджел дивився на місто з рішучістю, про яку могла би свідчити його висунута щелепа, якби в нього було підборіддя.
Креозот зрозумів, що залишився в меншості.
— А випити щось там, внизу, знайдеться? — запитав він.
— На будь-який смак, — відповів Найджел.
— Для початку згодиться, — здався Креозот. — Тоді веди нас, о персикогруда донько...
— І ніякої поезії.
Вони виплуталися з лаванди й рушили вниз пагорбом, де вийшли на дорогу, що незабаром привела їх до вищезгаданого шинку або, як Креозот настійливо його називав, караван-сараю.
Однак зайти до нього вони не наважувалися. Не схоже, що шинок радо приймав гостей. Але Коніна, яку з дитинства навчали заходити з тилу, знайшла у дворі чотирьох прив'язаних коней.
Вони ретельно обговорили всі тонкощі ситуації.
— Але ж це крадіжка, — повільно мовив Найджел.
Коніна розтулила було рота, щоб погодитися, але з її вуст злетіли інші слова.
— Ну і що з того? — відповіла вона, знизавши плечима.
— Може, варто залишити якісь гроші... — запропонував Найджел.
— На мене не дивися, — відрубав Креозот.
— Або написати записку й приліпити її до дверей? Чи щось подібне. Як ви гадаєте?
Замість відповіді Коніна скочила на найбільшого коня, який, судячи зі всього, належав якомусь воїну. Коняка була обвішана зброєю з голови до ніг.
Креозот незграбно заліз на іншого, доволі норовливого гнідого, і зітхнув.
— Її рот знову нагадує отвір поштової скриньки, — пробурмотів він. — Краще робити, що вона каже.
Найджел підозріло оглянув двох коней, що залишилися. Один із них був вкрай великим і надзвичайно білим — не тої кремової барви, на яку тільки й здатна більшість коней, а напівпрозорого кольору слонової кістки. Найджел відчув підсвідоме прагнення описати його як колір савану. Також у нього склалося чітке враження, що кінь був значно розумнішим за нього.
Тому Найджел зупинив свій вибір на іншій коняці. Вона була дещо худою, але покірною, і йому вистачило двох спроб, щоб її осідлати.
Вони вирушили в дорогу.
Цокіт кінських копит майже не проникав у пітьму шинку. Власник шинку пересувався, немов уві сні. Він знав, що в нього є відвідувачі, він навіть розмовляв із ними й бачив, що вони сидять за столом біля каміна. Але якщо його запитати, з ким він говорив і що він бачив, шинкар би розгубився.
А це тому, що людському мозку чудово вдається відгороджуватися від речей, які йому б не хотілося знати. Саме зараз цієї загорожі вистачило б, щоб захистити банківський сейф.
А напої! Про більшість із них він ніколи не чув, але дивні пляшки все продовжували з'являтися над бочками з пивом.
Проблема полягала в тому, що коли він намагався про це задуматися, його думки просто вислизали...
Постаті за столом відірвалися від своїх карт.
Одна з них підняла долоню. Вона стирчала з руки, і в неї було п'ять пальців, тож мозок шинкаря сказав: «Це повинна бути долоня».
Але від голосів відвідувачів мозок шинкаря відгородитися вже не міг. Один із них звучав, ніби хтось бив по каменю рулоном листового свинцю.
— БАРМЕНЕ.
Шинкар ледь чутно застогнав. Термічні списи жаху повільно, але неухильно пропалювали собі дорогу крізь сталеві двері до його мозку.
— ХВИЛИНОЧКУ. ЦЕ... ПОВТОРИ ЩЕ РАЗ, ЯК ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ?
— «Кривава Мері».
Звичайнісіньке замовлення напоїв таким голосом нагадувало оголошення про початок бойових дій.
— А, ТОЧНО, І...
У мене було півсклянки еґґ-ноґу, — додав Чума.
— І ЕҐҐ-НОҐ.
З вишенькою.
— ЧУДОВИЙ НА СМАК, — збрехав гробовий голос. — ЩЕ ПІВСКЛЯНКИ ПОРТВЕЙНУ ДЛЯ МЕНЕ І, — мовець глянув через стіл на четвертого учасника квартету й зітхнув: — ЩЕ ОДНУ МИСКУ АРАХІСУ.
За якихось триста ярдів звідси новоспечені конокради намагалися призвичаїтися до нового досвіду.
— Добре їдемо, — зробив висновок Найджел. — Навіть не трясе.
— І чудовий... чудовий краєвид, — додав Креозот, і його слова відразу ж віднесло повітряним потоком.
— Але цікаво, — продовжив Найджел, — ми правильно вчинили?
— Зате ми рухаємося, — відрубала Коніна. — Хіба цього не досить?
— Річ у тім, що... якщо дивитися на купчасті хмари згори, то...
— Замовкни.
— Пробач.
— Тим більше, вони шаруваті. Ну максимум — шарувато-купчасті.
— Ага, — з нещасним виглядом погодився Найджел.
— А є якась різниця? — озвався Креозот, який міцно обхопив шию свого коня й не наважувався розплющити очі.
— Близько тисячі футів.
— О-о.
— Ну, може, сімсот п'ятдесят, — погодилася Коніна.
— А-а.
Чаротворська вежа дрижала. У її склепінчасті кімнати й блискучі коридори просочувався кольоровий димок. У великій залі на верхівці вежі, де повітря було густим, маслянистим і смерділо, наче горіла бляшанка, багато чарівників лежало навзнак, втративши свідомість від одних лише розумових зусиль, пов'язаних із війною. Однак і вцілілих було достатньо. Вони сиділи в широкому колі, сконцентрувавшись на магічній битві.
Повітря ледь помітно замерехтіло — це з костура в руках Койна вирвався вихор сирої магії, спрямований в центр октограми.
Раз у раз з'являлися дивовижні обриси. Сама тканина реальності пропускалася крізь м'ясорубку.
Кардінґ здригнувся й обернувся — щоб часом не побачити чогось такого, що він просто не зможе проігнорувати.
Перед вцілілими старшими чарівниками зависла копія Диску в повітрі. Поглянувши на нього знову, Кардінґ побачив, як крихітний червоний вогник над Квірмом спалахнув й одразу згас.
У повітрі пролунав скрип.
— Ось і Квірму кінець, — пробурмотів Кардінґ.
— Лишилося лише Аль Халі, — докинув інший чарівник.
— Його охороняє якась мудра сила.
Кардінґ похмуро кивнув. Йому дуже подобався Квірм, доволі приємне... колись приємне місто над Узбічним океаном.
Він невиразно пригадав, як побував там ще давно, у дитинстві. На мить він із сумом занурився в минуле. Там росла дика герань, пригадав він, сповнюючи пологі мощені вулички мускусним ароматом.
— Вона росла зі стін, — сказав Кардінґ вголос. — Рожева. Вона була цілковито рожева.
Інші чарівники здивовано поглянули на нього. Один чи два — занадто параноїдальні навіть для чарівників — підозріло оглянули стіни.
— З тобою все гаразд? — поцікавився один із них.
— Гм? — озвався Кардінґ. — О-о. Так, пробачте. Просто думками за милі звідси.
Він повернувся назад до Койна, який сидів віддалік кола, поклавши костур на коліна. Здавалося, він спав. Напевно, так і було. Але в глибині своєї вимученої душі Кардінґ знав, що костур не спить. Він слідкує за ним, перевіряє його думки. І все знає. Знає навіть про рожеву герань.
— Я ніколи не хотів, щоб таке сталося, — тихо пробурмотів Кардінґ. — Ми всього лише прагнули здобути краплиночку поваги.
— Ти впевнений, що з тобою все гаразд?
Кардінґ неуважно кивнув. Коли його колеги знову сконцентрувалися на справі, він зиркнув на них.
Так чи інакше, нікого зі старих друзів не залишилося в живих. Ну добре, не друзів. У чарівника ніколи не буває друзів, принаймні друзів-чарівників. Тут потрібне інше слово. Ага, ось і воно. Ворогів. Але дуже порядних ворогів. Джентльменів. Справжніх вершків своєї професії.
Не таких, як усі ці, хоча вони, схоже, стали значно могутнішими після появи чаротворця.
«Окрім вершків на поверхню спливає й дещо інше», — кисло подумав він.
Після чого думками звернувся в Аль Халі, обмацуючи місто своїм розумом, розуміючи, що й інші чарівники майже напевне роблять те саме — постійно шукають слабке місце.
«А може, слабке місце — це я? — подумав він. Житник намагався мені щось повідомити. Щось з приводу костура. Людина повинна спиратися на костур, а не навпаки... Він керує ним, веде його... Краще б я послухався Житника... Це все неправильно, слабке місце — це я...»