У центрі всього цього стояв Койн, піднявши костур над головою. Повітря сповнилося пилом, і чарівники побачили лінії магічної сили, які линули з нього.
Вони викривилися й сформували велетенську бульбашку, яка розширювалася доти, доки не стала більшою за місто. У ній з'явилися тіні. Мінливі й нечіткі, вони коливалися, немов страшні відображення в кривому дзеркалі, не матеріальніші за кільця диму чи фігури в небі, утворені хмарами, але страшенно знайомі.
На мить з'явилася ікласта пащека Оффлера. Тоді на секунду у вихорі бурі мелькнув Сліпий Іо — глава всіх богів — з очима, що вертілися за орбітою.
Койн щось беззвучно пробурмотів, і бульбашка почала стискатися. Вона роздувалася й здригалася, коли істоти всередині неї намагалися вибратися назовні — але зупинити процес зменшення вони не могли.
Ось вона набула розміру території Невидної академії.
Зменшилася до висоти вежі.
Стала вдвічі більшою за людину й сірою, як дим.
Нагадувала перламутрову перлину завбільшки з... ну добре, завбільшки з велику перлину.
Вітер вщух, його змінило тихе, важке затишшя. Саме повітря стогнало від навантаження. Більшість чарівників лежало навзнак на підлозі, утримувані звільненими силами, що згущували повітря й приглушували звуки, немовби увесь Всесвіт заповнився пір'ям, але кожен із них чув стукіт свого серця — достатньо сильний, щоб зруйнувати вежу.
— Подивіться на мене, — наказав Койн.
Чарівники підвели очі. Вони просто не могли не підкоритися.
Він тримав блискучу бульбашку в одній руці, а в другій — костур, з обох кінців якого сочився дим.
— Боги, — проголосив він, — ув'язнені в думці. Можливо, вони й раніше були не більш ніж сном.
Його голос став старшим, глибшим.
— Чарівники Невидної академії, — мовив він, — хіба я не наділив вас абсолютною владою?
Позаду них над краєм вежі повільно припіднявся килим, на якому Ринсвінд з останніх сил намагався втримати рівновагу. Його очі розширилися від жаху — почуття, природного для будь-якої людини, що стоїть на кількох ниточках і десятках сотень футів пустоти.
Килим завис, і Ринсвінд, похитуючись, ступив на вежу. Згадавши про шкарпетку, заряджену цеглиною, він закрутив нею над головою, описуючи широкі, небезпечні кола.
Койн помітив його відображення у вражених поглядах чарівників навколо нього. Обережно обернувшись, він побачив, як Ринсвінд, спотикаючись, наближається до нього.
— Ти хто? — запитав Койн.
— Я прийшов, — нерозбірливо проговорив Ринсвінд, — кинути виклик чаротворцю. Хто з вас чаротворець?
Він оглянув розпростертих чарівників, зважуючи на руці цеглину.
Гакардлі ризикнув підняти погляд й шалено заворушив бровами, роблячи натяки Ринсвінду, який навіть у найкращі часи не відрізнявся майстерністю в інтерпретації невербальних сигналів. А це були далеко не найкращі часи.
— Зі шкарпеткою? — здивувався Койн. — Чим тобі допоможе шкарпетка?
Рука з костуром дещо припіднялася. Койн поглянув на неї з легким здивуванням.
— Ні, зупинися, — наказав він. — Я хочу поговорити з цим чоловіком.
Він витріщився на Ринсвінда, який похитувався взад-вперед від наслідків недосипу, жаху й передозування адреналіну.
— Вона чарівна? — з цікавістю запитав хлопець. — Напевно, це шкарпетка архіректора? Шкарпетка сили?
Ринсвінд зосередився.
— Не думаю, — відказав він. — Гадаю, що купив її в якійсь крамниці. Гм. У мене десь є ще одна.
— Але в ній лежить щось важке?
— Гм. Так, — відповів Ринсвінд і додав: — Це половина цеглини.
— І вона наділена великою силою?
— Ну. Нею можна призупиняти речі. Знайдеш іншу половину — матимеш цеглину.
Ринсвінд говорив повільно, осмислюючи весь жах ситуації й спостерігаючи за костуром, що зловісно повертався в руці хлопчика.
— Отже, це найзвичайшсінька цеглина всередині шкарпетки. І разом вони становлять зброю.
— Гм. Так.
— І як вона працює?
— Гм. Треба розкрутити, а потім щось вдарити. Часом влучаєш у свою руку. Але лише часом.
— І що, тоді вона може зруйнувати ціле місто? — запитав Койн.
Ринсвінд подивився на золотаві очі хлопця й перевів погляд на шкарпетку. Він знімав і одягав її кілька разів на рік ось уже багато років. На ній були заштопані місця, які він пізнав і полю... ну добре, пізнав. Деякі з них встигли завести цілі сім'ї дрібніших латок. Цю шкарпетку можна було описати по-різному, але аж ніяк не як «містогубицю».
— Не зовсім, — зрештою сказав Ринсвінд. — Вона типу людей вбиває, а міста залишає.
Його мозок працював на швидкості континентального дрейфу.
Якась його частина повідомляла, що Ринсвінд стикнувся обличчям до обличчя з чаротворцем, але вона вступала в прямий конфлікт із іншими його частинами. Чарівник чув достатньо про могутність чаротворця, костур чаротворця, жорстокість чаротворця і таке інше. От тільки ніхто не згадував про вік чаротворця.
Він подивився на костур.
— А що робить ця штука? — запитав він.
«Ти маєш його вбити», — раптово наказав костур.
Чарівники, які вже почали обережно підійматися, знову кинулися навзнак.
У капелюха був досить неприємний голос, але костур говорив металево й чітко. Він не звучав, неначе дружня порада, а радше просто констатував, яким має бути майбутнє. Не підкоритися йому було майже неможливо.
Койн припідняв руку і... завагався.
— Для чого?
«Ти повинен мені підкорятися».
— Ти не повинен, — швидко заперечив Ринсвінд. — Це ж всього лише річ.
— Не розумію, чому я повинен його скривдити, — пробурмотів Койн. — Він виглядає таким нешкідливим. Немов розлючений кролик.
«Він кидає нам виклик».
— Не я, — заперечив Ринсвінд, ховаючи руку зі шкарпеткою за спиною й намагаючись не звертати увагу на порівняння з кроликом.
— Чому я повинен слухатися кожного твого слова? — запитав Койн. — Я завжди роблю те, що ти кажеш, але людям від цього не легше.
«Люди повинні тебе боятися. Чи я тебе нічого не навчив?»
— Але він такий смішний, та ще й зі шкарпеткою, — не вгавав Койн.
Раптово він скрикнув, а його рука дивно здригнулася. Волосся Ринсвінда стало дибки.
«Ти зробиш так, як я накажу».
— Ні.
«Ти знаєш, що стається з неслухняними хлопчиками».
Почувся тріск і запах паленої шкіри. Койн повалився на коліна.
— Гей, почекай хвилинку... — почав Ринсвінд.
Койн розплющив очі. Вони й досі були золотаві, але вкрилися коричневими плямками.
Ринсвінд описав шкарпеткою дику дзизкучу дугу, вдаривши костур якраз посередині. Пролунав маленький вибух, — навсібіч розлетілися цегляний пил і обгоріла шерсть, — і костур викотився з хлопчикової руки. Чарівники кинулися в різні боки, побачивши, що той упав на підлогу.
Досягнувши парапету, костур підстрибнув і кинувся за край.
Але замість того, щоб упасти, він вирівнявся в повітрі, розвернувся й понісся на Ринсвінда, тягнучи за собою хвіст октаринових іскор і видаючи звуки циркулярної пили.
Ринсвінд відштовхнув ошелешеного хлопчика собі за спину, відкинув понівечену шкарпетку вбік і, зірвавши з голови капелюха, шалено закрутив ним, захищаючись від костура, що летів на нього. Той вдарив його в скроню з такою силою, що майже зціпив його зуби докупи й повалив Ринсвінда на землю, неначе тоненьке, слабеньке деревце.
Костур знову повернувся в повітрі, палаючи гарячим червоним сяйвом, і кинувся на чарівника, щоб завдати чергового, очевидно, вирішального удару.
Ринсвінд з останніх зусиль припинявся на ліктях й із зачарованим жахом дивився, як той несеться крізь холодне повітря, яке з якихось незрозумілих причин заповнилося сніжинками.
І набуло пурпурової барви з блакитними вкрапленнями. Час уповільнився й призупинився, наче погано заведений грамофон.
Ринсвінд підняв очі й побачив високу постать у чорному, яка з'явилася за декілька футів від нього.