Звісно, це був Смерть.
Він обернув до Ринсвінда свої палаючі очниці й голосом, що нагадував звук зсуву в підводних ущелинах, сказав:
— ДОБРОГО ДНЯ.
Тоді він відвернувся, наче всі необхідні на сьогодні справи було завершено, і якусь мить споглядав горизонт, ліниво пристукуючи ногою. Подібні звуки зазвичай видає мішок, повний маракасів.
— Ем, — озвався Ринсвінд.
Смерть, схоже, пригадав про його присутність.
— ТАК, СЛУХАЮ? — ввічливо відгукнувся він.
— Я завжди гадав, як же це станеться, — мовив Ринсвінд.
Смерть витягнув пісковий годинник із таємничих глибин своєї чорної, як смола, мантії і втупив у нього погляд.
— ДІЙСНО? — байдуже перепитав він.
— Думаю, шкодувати мені нема про що, — із гідністю сказав Ринсвінд. — Я прожив хороше життя. Ну, доволі хороше, — він завагався. — Ну, не таке вже й хороше. Гадаю, більшість людей назвала б його просто жахливим, — він подумав ще трішки. — Особисто я б назвав.
— ПРО ЩО ТИ ГОВОРИШ, ДРУЖЕ?
Ринсвінд повністю розгубився.
— Хіба ти не з'являєшся, коли життя чарівника підійшло до кінця?
— ЗВИЧАЙНО. І МУШУ ВИЗНАТИ, ЩО ВИ, ЛЮДИ, ЗМУСИЛИ МЕНЕ СЬОГОДНІ ПОПІТНІТИ.
— Як тобі вдається перебувати в стількох місцях одночасно?
— ХОРОША ОРГАНІЗАЦІЯ.
Час повернувся. Костур, що завис за кілька футів від Ринсвінда, знову з ревінням полетів уперед.
Аж раптом пролунав металевий стук — Койн схопив його просто в польоті.
Костур видав скрегіт, неначе тисяча нігтів одночасно провела по склу, почав дико кидатися з боку на бік, намагаючись вирватися з руки, що його тримала, і спалахнув зловісним зеленим полум'ям по всій довжині.
«Все ясно. Наприкінці ти таки мене підвів».
Койн застогнав, але не відпустив костур, який почервонів, а потім узагалі побілів у його пальцях.
Він витягнув руку попереду себе, і сила, що сочилася з костура, з ревом пронеслася повз нього, видобуваючи іскри з його волосся, здіймаючи його мантію, надаючи їй дивних і неприємних обрисів. Койн скрикнув і, замахнувшись костуром, ударив його об парапет, залишаючи на камінні довгу лінію, що пішла бульбашками.
Тоді він відкинув його вбік. Костур прогримів по камінню й зупинився. Кілька чарівників злякано відсахнулося.
Койн упав на коліна, здригаючись.
— Я не люблю вбивати людей, — мовив він. — Це неправильно, я певен.
— Яка чудова думка, — палко зауважив Ринсвінд.
— А що стається з людьми після смерті? — запитав Койн.
Ринсвінд подивився на Смерть.
— Думаю, це питання до тебе.
— ВІН НЕ МОЖЕ МЕНЕ НІ ЧУТИ, НІ БАЧИТИ, — відповів Смерть. — ПОКИ САМ ЦЬОГО НЕ ЗАХОЧЕ.
Пролунав тихий дзвін. Костур котився назад до Койна, який із жахом дивився на нього.
«Підніми мене».
— Ти не повинен його слухатися, — повторив Ринсвінд.
«Ти не можеш мені противитися. Ти не здатен перебороти самого себе», — сказав костур.
Койн повільно простягнув руку й підняв його.
Ринсвінд зиркнув на шкарпетку. Вона перетворилася на клапоть обгорілої шерсті — недовга кар'єра в ролі знаряддя війни привела її до такого стану, в якому навіть найкраща штопальна голка виявиться безсилою.
«А тепер убий його».
Ринсвінд затримав подих. Чарівники, які спостерігали за дійством, затримали подих. Навіть Смерть, якому, крім коси, тримати було нічого, напружено її стиснув.
— Ні.
«Ти знаєш, що стається з неслухняними хлопчиками».
Ринсвінд побачив, що обличчя чаротворця зблідло. Голос костура змінився. Тепер він звучав улесливо.
«Якщо мене не стане, ніхто не зможе дати тобі пораду».
— Це правда, — повільно проказав Койн.
«Подивися, чого ти досягнув».
Койн повільно оглянув нажахані обличчя.
— Бачу.
«Я навчив тебе усього, що знаю».
— Боюся, — сказав Койн, — що знаєш ти недостатньо.
«Невдячний! Хто подарував тобі твою долю?»
— Ти, — відповів хлопець, піднявши голову. — І я зрозумів, що помилявся, — спокійно додав він.
«Чудово...»
— Я не закинув тебе достатньо далеко!
Койн різким рухом звівся на ноги й заніс костур над головою. Він стояв нерухомо, як статуя, а його рука потонула у вогненній кулі кольору розплавленої міді. Вона стала зеленою, пройшла крізь кілька відтінків синього, зависла на фіолетовому й нарешті спалахнула чистим октарином.
Ринсвінд заслонив очі від яскравого світла, однак встиг побачити, що рука Койна досі ціла й міцно стискає костур, метал якого блискучими крапельками скрапував між його пальців.
Він позадкував і раптово врізався в Гакардлі. Старий чарівник нерухомо застиг із роззявленим ротом.
— Що буде далі? — запитав Ринсвінд.
— Йому не перемогти костур, — прохрипів Гакардлі. — Він належить йому, і вони мають рівноцінні сили. Хоча Койн і могутній, але костур знає, як ним керувати.
— Це значить, що вони знищать один одного?
— Сподіваюся.
Битва продовжувалася, прихована від усіх у власному диявольському сяйві. Раптово задрижала підлога.
— Вони притягують усю доступну магічну енергію, — пояснив Гакардлі. — Думаю, нам краще забиратися з вежі.
— Чому?
— Здається мені, вона незабаром щезне.
І справді, білі плити довкола світіння виглядали так, ніби вони ось-ось розчиняться і зникнуть у ньому.
Ринсвінд завагався.
— А ми не збираємося йому допомагати?
Гакардлі подивився на нього, а тоді перевів погляд на світіння, що переливалися всіма кольорами веселки. Його рот раз чи двічі розтулився й стулився.
— Мені шкода, — відповів він.
— Ну так, але хоч трішки допоможемо, ти ж бачив, на що подібна та штука...
— Мені шкода.
— Він допоміг вам, — Ринсвінд повернувся до решти чарівників, що розбігалися у різні боки. — Усім вам. Він дав вам усе, чого ви бажали.
— Можливо, ми ніколи його не пробачимо, — відповів Гакардлі.
Ринсвінд застогнав.
— Що зостанеться, коли це все закінчиться? — запитав він. — Що залишиться?
Гакардлі опустив очі.
— Мені шкода, — повторив він.
Октаринове світло засяяло яскравіше й почало чорнішати з країв. Цей чорний не був простою протилежністю білого, це була зерниста, мінлива пітьма, що сяє по той бік сліпучого світла і не має ніякого права перебувати в будь-якій пристойній реальності. І вона дзижчала.
Ринсвінд затанцював у нерішучості. Його ступні, ноги й надзвичайно добре розвинутий інстинкт самозбереження перевантажили його нервову систему так сильно, що вона нарешті перегрілася й поступилася місцем його підсвідомості.
Він стрибнув у вогонь і схопив костур.
Чарівники тікали. Дехто спустився з вежі, скориставшись навичками левітації.
Вони виявилися проникливішими за тих, хто використав сходи, оскільки за якихось тридцять секунд вежа зникла.
Сніг продовжував падати довкола колони дзизкучої чорноти.
Вцілілі чарівники, які насмілились обернутися, побачили, що з неба повільно падає якийсь предмет, несучи за собою вогненний хвіст. Він вдарився об бруківку й продовжував тліти, поки його не загасив інтенсивніший сніг.
Незабаром він перетворився на маленьку кучугуру.
За деякий час якась приземкувата постать перетнула подвір'я, рухаючись рачки, порилася в снігу й витягнула звідти предмет.
Це був — чи радше вже не був — капелюх. Життя його сильно потріпало. Більша частина широких крис згоріла, верхівка зникла повністю, а потемнілі сріблясті літери стали майже нечитабельними. Деякі з них були взагалі зірвані. А ті, що залишилися, сформували слово «чарк».
Бібліотекар повільно обернувся. Він залишився сам-один, не враховуючи височенної колони палаючої чорноти й сніжинок, що рівномірно падали навкруги.
Зруйнований кампус пустував. Довкола лежало кілька гостроверхих капелюхів, затоптаних нажаханими ногами, і більше нічого не свідчило про те, що тут узагалі були люди.
Усі чарівники кинулися врозтіч.
Війно?