— Шотаке?
У нас було, — Чума спробував намацати склянку, — щось.
— Ми маємо бути... коротше, ми маємо щось робити, — підказав Голод.
— Згдав. У нас зустріч.
Ця... — Чума задумливо глипнув у склянку, — штука.
Вони похмуро поглянули на барну стійку. Шинкар утік давним-давно. Кілька пляшок ще стояло невідкоркованими.
— Окра, — пригадав Голод. — Ось що це було.
Нє-є.
— Алое... Апостроф, — смутно запропонував Війна.
Голод з Чумою похитали головами. Запала довга мовчанка.
Що значить «апокрустичний»? — зненацька запитав Чума, уважно вдивляючись в якісь внутрішні світи.
— Астральний, — відповів Війна. — Мені так здається.
То це не воно?
— Не думаю, — похмуро відповів Голод.
Настала чергова довга, незатишна мовчанка.
— Вип'ємо ще по одній, — запропонував Війна, опановуючи себе.
Чдова ідея.
Приблизно на п'ятдесят миль далі й кількасот футів вище Коніні нарешті вдалося вгамувати вкраденого коня й пустити його легкою риссю по пустому повітрю. На її обличчі був вираз найбільш рішучої безтурботності, коли-небудь бачений на Диску.
— Сніг? — перепитала вона.
З боку Осердя, безшумно ревучи, неслися хмари. Вони були великі, важкі й не мали б рухатися так швидко. Хмари несли за собою хуртовину, що вкривала місцевість, немов ковдрою.
Це не було схоже на сніг, що з тихим шелестом падає на землю під покровом ночі, а вранці перетворює її на сліпучу країну чудес незвичайної, неземної краси. Це більше нагадувало сніг, що наміряється зробити світ настільки холодним, наскільки можливо.
— Щось припізнився цього року, — зауважив Найджел, зиркнув донизу й відразу ж заплющив очі.
Креозот дивився на сніг зі захопленим зачаруванням.
— Ось, значить, який він, — проказав він. — Я лише чув про нього в казках. І думав, що він проростає зі землі. На кшталт грибів.
— Це якісь неправильні хмари, — зауважила Коніна.
— Не проти, якщо ми зараз спустимося? — слабким голосом запропонував Найджел. — Коли ми рухалися, я якось краще витримував цю подорож.
Коніна не звернула на нього уваги.
— Спробуй потерти лампу. Хочу з'ясувати, що тут не так.
Найджел порився в мішку й витягнув лампу.
Голос джина, доволі металевий і далекий, повідомив: «Відпочиньте хвилинку... намагаюся з вами з'єднатися». Тоді забриньчала якась мелодія — подібну могло видавати шале в Швейцарії, якби на ньому можна було зіграти. Опісля в повітрі вималювалися двері, і з'явився сам джин. Він озирнувся, а тоді подивився на них.
— Ого, нічого собі, — мовив він.
— Щось сталося з погодою, — сказала Коніна. — Чому?
— Хочеш сказати, ти не знаєш? — перепитав джин.
— Так ми ж тебе питаємо.
— Ну, я не експерт, але дуже нагадує Апокраліпсис.
— Що-що?
Джин стенув плечима.
— Боги зникли, отож... — почав він. — Згідно з легендою, це значить, що...
— Крижані Велетні, — нажахано прошепотів Найджел.
— Говори голосніше, — мовив Креозот.
— Крижані Велетні, — голосно і з певним роздратуванням повторив Найджел. — Розумієте, боги ув'язнили їх. Біля Осердя світу. Але коли настане кінець світу, вони нарешті вирвуться на свободу, осідлають свої страхітливі льодовики й повернуть колишнє царство, гасячи вогонь цивілізації, допоки світ не залишиться оголеним і замерзлим під жахливими холодними зорями. Поки сам Час не покриється льодом. Очевидно, відбудеться щось подібне.
— Але для Апокраліпсиса ще зарано, — із відчаєм зауважила Коніна. — Спочатку до влади має прийти жахливий правитель, розпочнеться жорстока війна, з'являться чотири грізні вершники, тоді Підземельні Виміри отримають лазівку в наш світ... — вона замовкла й побіліла, як той сніг.
— Перспектива погребіння під тисячефутовим шаром снігу теж не особливо радісна, — зауважив джин, простягнув руку й вихопив лампу в Найджела.
— Прошу вибачення, але пора ліквідувати моє майно в цій реальності. Незабаром побачимося. Або ні, — він зник по пояс, а тоді з останнім ледь чутним криком: «Шкода, що так і не пообідали у вівторок!» — зник повністю.
Три вершники подивилися крізь завісу снігу, що летів до Осердя світу.
— Можливо, це лише моя уява, — сказав Креозот, — але, може, ви теж чуєте якийсь скрип і стогін?
— Замовкни, — стривожено наказала Коніна.
Креозот нахилився й поплескав її по руці.
— Збадьорися, — сказав він. — Це ж не кінець світу, — і трохи обдумавши сказане, додав: — Пробач. Просто фраза така.
— Що ми будемо роби-и-ити? — завила вона.
Найджел випростався.
— Думаю, — сказав він, — нам треба піти й усе пояснити.
Коніна з Креозотом одночасно обернулися до нього, а на їхніх обличчях з'явився вираз, зазвичай прибережений для месій або повних ідіотів.
— Так, — дещо впевненіше повторив він. — Ми маємо пояснити.
— Пояснити Крижаним Велетням? — перепитала Коніна.
— Так.
— Пробач, я правильно тебе зрозуміла? — запитала Коніна. — Ти думаєш, нам треба піти, знайти страхітливих Крижаних Велетнів і сказати їм типу: «Гей, велетні, знаєте, тут є купа теплолюбних людей, яким не дуже б то хотілося, щоб ви проносилися цілим світом, завалюючи кожного горами льоду, то може ви, цей, переглянете рішення?» Ти думаєш, так потрібно вчинити?
— Так. Маєш рацію. Суть ти вловила.
Коніна з Креозотом перезирнулися. Найджел продовжував гордо сидіти в сідлі, на його обличчя грала слабка посмішка.
— То це твоя гуска змушує тебе наражатися на небезпеку?
— Не гуска, а просянка, — спокійно виправив Найджел. — І ніхто мене не змушує, просто, знаєте, я маю встигнути зробити щось хоробре, перш ніж помру.
— У цьому вся суть, — пробурмотів Креозот. — Це й найсумніше — спочатку ти робиш щось хоробре, а потім вмираєш.
— Хіба в нас є інший вибір? — запитав Найджел.
Вони обдумали це.
— Боюся, я не майстер пояснень, — зауважила Коніна впівголоса.
— Зате я майстер, — твердо відказав Найджел. — Мені постійно доводиться щось пояснювати.
Відокремлені часточки того, що раніше було мозком Ринсвінда, знову з'єдналися воєдино й випливли крізь пласт темної підсвідомості, неначе триденний труп, що піднімається на поверхню.
Вони обережно помацали найсвіжіші спогади, немов боячись роздерти нещодавню рану.
Пригадався якийсь костур, а ще біль, настільки сильний, ніби між кожною клітинкою його тіла вставили зубило й раз у раз по ньому вдаряли.
Ринсвінд згадав, як костур утікав, тягнучи його за собою. А тоді настала та жахлива мить, коли Смерть з'явився, проминув його й полинув до костура, який скорчився й раптово ожив. І тоді Смерть сказав: «ІПСЛОРЕ ЧЕРВОНИЙ, НАРЕШТІ ТИ МІЙ». А тепер це.
Судячи з відчуттів, Ринсвінд лежав на піску. Дуже холодному піску. Він розплющив очі, ризикуючи побачити щось страхітливе.
Перше, що він побачив, було його рукою і, як не дивно, долонею. Його звично брудною долонею. А Ринсвінд уже очікував побачити обрубок.
Схоже, була ніч. Пляж — якщо можна так сказати — простягався в напрямку хребта далеких низьких гір, а на нічному небі виблискували мільйони холодних зірок.
Неподалік від Ринсвінда на сріблястому піску виднілася якась крива лінія. Обережно піднявши голову, він побачив розкидані краплі розплавленого металу. Це був октирон, метал, настільки магічний за своєю природою, що жодна кузня на Диску не була здатна навіть його нагріти.
— Ого, — сказав Ринсвінд. — То ми перемогли.
І знову бухнувся на пісок.
За певний час його права рука автоматично потягнулася до голови й обмацала маківку. Тоді дослідила решту голови. Пізніше з щораз більшою наполегливістю почала порпатися в піску.
Зрештою вона, ймовірно, передала свою тривогу решті Ринсвіндового тіла, бо він випростався й пробурмотів: