— От чорт.
Схоже, капелюх загубився. Але неподалік від нього на піску дуже спокійно лежала маленька біла постать, за якою...
Виблискувала колона денного світла.
Вона гула й похитувалася в повітрі — тривимірна діра в якісь інші світи. Час від часу з неї вилітали сніжинки. У світлі виднілися викривлені картинки — мабуть, будинки чи пейзажі, деформовані дивною кривизною. Але чіткіше розглянути їх Ринсвінд не міг — через високі, задумливі постаті, що оточили колону.
Людський мозок — неймовірна річ. Він здатен працювати на кількох рівнях водночас. І поки Ринсвінд марнував часточки свого інтелекту на стогони та пошуки капелюха, якась внутрішня частина його мозку спостерігала, оцінювала, аналізувала й порівнювала.
Тепер вона підкралася до мозочка, поплескала його по плечу, всунула повідомлення йому в руку й накивала п'ятами.
Повідомлення мало приблизно такий зміст: «Сподіваюся, у мене все гаразд. Останнє магічне випробування стало останньою краплею для вимученої тканини реальності. Воно відкрило діру. Я в Підземельних Вимірах. І ці потвори переді мною — це... Потвори. Було приємно познайомитися».
Найближча до Ринсвінда Потвора мала принаймні двадцять футів у висоту. Вона нагадувала мертву коняку, яку викопали приблизно через три місяці після смерті й ознайомили з низкою нових вражень. І щонайменше одне з них було пов'язано з восьминогом. Вона не помічала Ринсвінда. Потвора була занадто зайнята спостереженням за світлом.
Ринсвінд підповз до нерухомого тіла Койна й легенько штурхнув його ліктем.
— Ти живий? — запитав він. — Якщо ні, то краще не відповідай.
Койн перекотився й вступився в Ринсвінда здивованими очима.
— Пригадую... — прошепотів він за мить.
— Краще не треба, — порадив Ринсвінд.
Рука хлопчика неуважно занишпорила в піску позаду нього.
— Його більше немає, — спокійно відказав Ринсвінд.
Рука припинила пошуки.
Ринсвінд допоміг Койну сісти. Той відсутньо поглянув на холодний сріблястий пісок, перевів погляд на небо, Потвор удалині й зрештою на чарівника.
— Я не знаю, що мені робити, — зізнався він.
— Не біда. Усе моє життя минає з подібною думкою, — підбадьорливо сказав Ринсвінд. — Майже завжди я в повній розгубленості, — він дещо завагався. — Мені здається, у цьому й суть людської природи.
— Але я завжди знав, що робити далі!
Ринсвінд розтулив було рота, щоб сказати, що бачив кілька його діянь, але передумав. А натомість він сказав:
— Вище носа. У всьому слід шукати позитив. До того ж могло бути гірше.
Койн ще раз оглянувся.
— Яким чином? — запитав він голосом, що майже повернувся до норми.
— Гм.
— Де ми?
— Це нібито якийсь інший вимір. Магія прорвалася сюди і, гадаю, потягнула нас за собою.
— А ці потвори?
Вони перевели погляд на Потвори.
— Думаю, це Потвори. Вони намагаються пролізти крізь діру, — пояснив Ринсвінд. — Це нелегко. Різниця в енергетичних рівнях, чи що. Пригадую, колись у нас була лекція про них. Ем...
Койн кивнув і простягнув тоненьку, бліду руку до його чола.
— Не проти?.. — почав він.
Від доторку Ринсвінд здригнувся й запитав:
— Проти чого?
— Щоб я зазирнув у твою голову.
— Аргх.
«Тут такий безлад. Не дивно, що ти постійно розгублений».
— Ой.
«Тут явно не завадило б генеральне прибирання».
— У-у.
«Ага».
Ринсвінд відчув, що чужий розум відступив. Койн зморщив чоло.
— Ми не можемо їх пропустити, — сповістив він. — Вони наділені страшенною силою. Потвори намагаються збільшити отвір, і вони це зуміють. Вони чекали на можливість прорватися в наш світ багато... — він нахмурився, — яр?
— Ер, — виправив Ринсвінд.
Койн розтиснув долоню, яку дотепер міцно стискав, і показав Ринсвінду крихітну сіру перлину.
— Знаєш, що це? — запитав він.
— Ні. Що це?
— Я... не можу згадати. Але це варто повернути.
— Гаразд. Просто скористайся чаротворством. Розірви їх на шматки, і підемо додому.
— Ні. Вони живляться магією. Від цього вони стануть сильнішими. Мені не можна використовувати магію.
— Ти впевнений? — запитав Ринсвінд.
— Боюся, твоя пам'ять ясно повідомляє тобі про це.
— Тоді що нам робити?
— Я не знаю!
Ринсвінд обдумав це, а тоді з виглядом остаточно прийнятого рішення, почав знімати другу шкарпетку.
— От тільки цеглини тут немає, — пробурмотів він радше до самого себе. — Доведеться скористатися піском.
— Ти збираєшся напасти на них зі шкарпеткою піску?
— Ні. Я збираюся від них утекти. Шкарпетка піску — на випадок, якщо вони побіжать слідом.
Люди поверталися до Аль Халі, де руїни вежі перетворилися на тліючу купу каміння. Кілька сміливців наблизилося до уламків, сподіваючись знайти вцілілих, яких можна врятувати чи пограбувати — або і те, й інше.
Десь там, серед каміння, відбулася така розмова:
— Тут щось ворушиться!
— Під цією плитою? Клянуся двома бородами Імтала, ти помиляєшся. Воно ж важить, напевно, цілу тонну.
— Браття, гайда сюди!
Тоді чуються звуки підйому чогось дуже важкого й крик:
— Це скриня!
— Як гадаєш, у ній можуть бути скарби?
— Клянуся Сімома Місяцями Назріма, вона відрощує ноги!
— Не Сімома, а П'ятьма...
— Куди вона йде? Вона кудись іде!
— Забудь про це, це неважливо. З'ясуймо все, як слід. Згідно з легендою, місяців було п'ять...
У Хапонії до міфології ставляться дуже серйозно. Це тільки в реальне життя вони не вірять.
Три вершники, які спускалися крізь важкі снігові хмари до осердного боку рівнини Сто, відчули якусь зміну. У повітрі вчувався різкий запах.
— Чуєте його? — запитав Найджел. — Я пригадую цей запах з дитинства, коли в перший зимовий день ти лежиш у ліжку й можеш практично відчути його смак у повітрі...
Під ними розступилися хмари, і вони побачили стада Крижаних Велетнів, які заповнили територію рівнини від краю до краю.
Вони простягалися на милі у всіх напрямках, і повітря сповнювалося гуркотом від їхнього переміщення.
Стада вели льодовики-бики. Вони голосно й скрипучо ревіли, видираючи велетенські шматки землі, і невпинно просувалися вперед. Позаду них напирали цілі купи корів і телят, ковзаючи по землі, уже зораній ватажками аж до материнської породи.
Вони були настільки схожими на звичні, знайомі світу льодовики, як лев, що дрімає у пітьмі, подібний на триста футів чудово скоординованих м'язів, які стрибають на вас із роззявленою пащекою.
— І... і... коли підходиш до вікна... — рот Найджела, не отримавши подальших вказівок від мозку, закрився.
Льодовики штовхалися, з ревінням просуваючись вперед, і заповнювали рівнину, здіймаючи хмари холодної пари. Під ватажками здригалася земля, і спостерігачам стало очевидно, що тому, хто збирається це зупинити, знадобиться дещо більше, ніж кам'яна сіль і лопата.
— Ну ж бо, — сказала Коніна, — пояснюй. Думаю, тобі краще кричати.
Найджел стривожено подивився на зграю.
— Думаю, я бачу якісь постаті, — люб'язно додав Креозот. — Глянь на ватажків цих... створінь.
Найджел придивився через сніг. І дійсно, на спинах льодовиків рухалися якісь постаті. Вони були людьми чи людиноподібними — ну принаймні людиновидними. І не були особливо великими на вигляд.
Так здавалося, бо самі велетні були надзвичайного розміру, а Найджел не розумів законів перспективи. Коли коні спустилися до ватажка, велетенського бика, вкритого глибокими тріщинами й шрамами від морен, стало очевидно, що одна з причин, з якої Крижаних Велетнів називали Крижаними Велетнями, — це тому, що вони, ну, велетні.
Інша полягала в тому, що вони були зроблені з криги.