Тепла вода намочила одяг Найджела. Він обережно припинявся й штовхнув ліктем Коніну.
Разом вони видерлися на вершину пагорба, переборюючи бруд і сльоту, перелізли через завал із потрощеної деревини та каміння і витріщилися на сцену.
Льодовики відступали під натиском хмари з блискавицями. Пейзаж позаду них складався з сітки озер і річок.
— Це ми їх так? — поцікавилася Коніна.
— Було б дуже приємно, якщо це дійсно так, — озвався Найджел.
— Так, але ж ми... — почала вона.
— Мабуть, ні. Хто знає? Краще знайдімо коня, — запропонував він.
— Апогей, — сказав Війна, — чи щось подібне. Майже певен.
Вони вже виповзли зі шинку й сиділи на лавочці при сяйві надвечірнього сонця. Війну навіть переконали зняти частину його обладунків.
— Н-не знаю, — озвався Голод. — Н-не думаю.
Чума заплющив свої заліплені кіркою очі й притулився спиною до теплого каміння.
Думаю, — сказав він, — це мало якийсь стосунок до кінця світу.
Війна трішки посидів, чухаючи підборіддя.
— Що, усього світу? — перепитав він і гикнув.
Здається.
Війна на хвильку задумався.
— Тоді, схоже, ми вдало цього позбулися.
Люди поверталися до Анк-Морпорка, який більше не був містом пустого мармуру й став самим собою. Місто розкинулося так невпорядковано й мальовничо, неначе калюжка блювотиння перед цілодобовою забігайлівкою Історії.
Академію також відбудували — чи радше вона відбудувала себе сама таким дивним чином, немов ніколи й не була зруйнована. Кожен виток плюща, кожнісінька прогнила віконниця — усе стало на свої місця. Чаротворець запропонував замінити все на нове, — щоб дерево сяяло, а на камінні не було ані найменшої плямочки, — але бібліотекар не поступався. Він хотів, щоб усе було по-старому.
На світанку почали повертатися чарівники — по одному і по двоє, вони швиденько ховалися в старі кімнати, уникаючи поглядів один одного, намагаючись пригадати нещодавнє минуле, що вже ставало нереальним і схожим на сон.
Коніна та Найджел прибули до сніданку і з доброти душевної відшукали чудові платні стайні для коня Війни[32]. Саме Коніна наполягала на тому, що варто пошукати Ринсвінда в Академії. І саме вона перша побачила книжки.
Вони вилітали з Вежі мистецтв, кружляли навколо приміщень Академії і пікірували крізь двері перевтіленої бібліотеки. Кілька найбільш нахабних ґримуарів переслідували горобців і соколоподібно зависали над квадратним подвір'ям.
Бібліотекар сперся спиною об дверний прохід і доброзичливо спостерігав за своїми підопічними. При появі Коніни він поворушив бровами — найближче до загальноприйнятого привітання, що він коли-небудь робив.
— А Ринсвінд тут?
— У-ук?
— Пробач?
Примат не відповів, але взяв їх обох за руки і, рухаючись, як мішок між двома жердинами, повів їх доріжкою, вимощеною бруківкою, що вела до вежі.
Усередині палахкотіло кілька свічок, і вони побачили Койна, що сидів на табуретці. Бібліотекар із поклоном, немов старий слуга в найдавнішій родині всіх часів, провів їх до нього й покинув приміщення.
Койн кивнув їм у знак привітання.
— Він бачить, коли люди його не розуміють, — сказав він. — Правда, він просто надзвичайний?
— Хто ти?
— Койн.
— І ти тут вчишся?
— Гадаю, я багато чого навчаюся.
Найджел прогулювався вздовж стін, час від часу торкаючись їх. Мало бути якесь розумне пояснення, чому вони не падають, але якщо воно й було, то перебувало явно не в царині цивільного будівництва.
— Ви шукаєте Ринсвінда? — запитав Койн.
— Як ти здогадався? — зморщила чоло Коніна.
— Він сказав мені, що його шукатимуть.
Дівчина розслабилася.
— Вибач, — сказала вона, — у нас були дещо тяжкі часи. Думала, що це були чари чи щось подібне. З ним же все гаразд? Він мав сутичку з чаротворцем?
— О, так. І він переміг. Це було досить... цікаво. Я бачив усе. Але потім йому довелося піти, — відказав Койн, ніби читав з аркуша.
— Що, просто так? — перепитав Найджел.
— Ага.
— Я в це не вірю, — озвалася Коніна. Вона пригнулася, суглоби її пальців побіліли.
— Це правда, — відповів Койн. — Усе, що я кажу, правда. І сумнівів тут бути не повинно.
— Я просто хотіла... — почала Коніна.
— Стій, — сказав Койн, підвівся й простягнув руку.
Вона завмерла. Койн теж застиг, напівнахмурившись.
— Ви підете, — сказав Койн приємним, рівним голосом, — і більше не ставитимете ніяких запитань. Ви будете повністю задоволеними. Ви отримали всі відповіді і житимете щасливим, повним життям. Ви забудете, що чули ці слова. А тепер ідіть.
Вони поволі й задерев'яніло обернулися, як маріонетки, і помарширували до дверей. Бібліотекар відчинив їм, провів двійцю й зачинив за ними двері.
Тоді він подивився на Койна, який, знітившись, сів на табурет.
— Ну добре, добре, — погодився хлопчик, — довелося вдатися до незначних чарів. Мені довелося! Ти сам сказав, що люди мають забути.
— У-ук?
— Я нічого не можу зробити! Міняти щось — занадто легко! — він схопився за голову. — Досить лише про щось подумати! Мені не можна тут залишитися, усе, чого я торкаюся, виходить з ладу, це як спати на купі яєць! Світ занадто крихкий. Будь ласка, скажи, що мені робити!
Бібліотекар кілька разів крутнувся на задку — явна ознака глибоких роздумів.
Його точні слова не збереглися, але Койн усміхнувся, кивнув, потис бібліотекарю руку, підняв свої руки догори, описав ними коло й ступив в інший світ. У ньому було озеро, удалині виднілося кілька гір, а з-під дерев за ним із підозрою спостерігало кілька фазанів. Цих чарів зрештою навчаться всі чаротворці.
Вони ніколи не стануть частиною цього світу. Чаротворці просто приміряють його на деякий час.
На середині галявини Койн обернувся й помахав бібліотекарю. Той підбадьорливо кивнув.
Тоді бульбашка замкнулася — і останній чаротворець зник із цього світу, перейшовши у власний.
Хоч це й мало стосується загальної історії, але читачу буде цікаво дізнатися, що за п'ять сотень миль звідси невеличка зграйка чи, у цьому випадку, радше стадо пташок пробиралося крізь дерева. У них були голови фламінго, тіла індика, а ноги, як у борців сумо. Вони рухалися навприсядки, час від часу здригаючись, нібито їхні голови були причеплені до ніг гумками. Пташки належали до виду, унікального навіть для фауни Диску: основний спосіб захисту від хижака полягав у тому, що вони змушували його сміятися так сильно, що могли втекти, поки той встигав спам'ятатися.
Ринсвінд би точно відчув певну вдоволеність, дізнавшись, що це і є просянки.
Відвідувачів у «Латаному барабані» було малувато. Троль, прикутий ланцюгом до одвірка, старанно виколупував когось зі зубів.
Креозот тихенько наспівував собі під ніс. Він відкрив для себе пиво, і йому не довелося за нього платити, оскільки валюта, яку становили його компліменти — доволі рідкісна річ для анкських залицяльників — справила надзвичайне враження на доньку шинкаря. Вона була кремезна, лагідна і кольором шкіри — якщо бути абсолютно відвертим, формою тіла також — нагадувала невипечений хліб. Дівчина була заінтригована. Ніхто раніше не порівнював її груди з динями, всіяними діамантами.
— Абсолютно, — мовив сериф, мирно сповзаючи зі свого сидіння,— без сумніву. «Або такі великі жовті, або маленькі зелені з велетенськими бородавчастими прожилками», — доброчестиво подумав він.
— А що там було щодо мого волосся? — підбадьорливо запитала вона, затягуючи його назад на сидіння й підливаючи йому в склянку.
— О-о, — сериф наморщив чоло. — Неначе кози стад, що пасуться на схилах гори Хтозна-якої, помилки тут бути не може. А що стосується твоїх вух, — швидко додав він, — жодна з рожевих перлин, що прикрашають ціловані морем піски...
32
Який вирішив прийняти мудре рішення — не літати більше ніколи в житті; ніхто не намагався його розшукати, і він провів решту днів, тягаючи карету однієї старої пані. Нікому не відомо, що вчинив Війна, але майже без сумніву можна стверджувати, що просто знайшов нового коня. —