Втім, почати все від самого початку нам не судилося.
Ми приречені блукати стежками пам’яті у хащах забуття.
Інтелектуали contra інтеліґенція
Знання не тільки дає нам силу, яка, до речі, може бути спрямована проти нас самих. Сам процес пізнання є проявом сили й реалізується з позиції визнаного в науковій спільноті авторитета. Як формується цей авторитет? Чи завжди він зумовлений тим, що науковці, які виступають від його імені, надають нам найоб’єктивніші та найефективніші знання? Чи, навпаки, визнання того, що якась парадигма знання дає нам найадекватнішу картину світу, зумовлено інтелектуальним авторитетом прихильників цієї парадигми? Ці питання постійно лунають у сучасній науці й філософії, окреслюючи інтелектуальний простір, у якому відбувається конкуренція різних поглядів, підходів, методологій і парадигм. У цивілізованому світі така конкуренція унеможливлює тривале домінування однієї із цих позицій, як політична конкуренція запобігає загрозі авторитаризму й тоталітаризму.
Ситуація в сучасній Україні відрізняється тим, що наша країна постала на уламках тоталітарного Совєтського Союзу, в якому науковий дискурс також будувався за тоталітарними принципами, якщо взагалі можна говорити про справжню науку в суспільстві з тоталітарною політичною системою. Насамперед це стосується, звісно, гуманітарних і соціальних наук. З одного боку, безпосередня ефективність результатів дослідження в них не настільки очевидна, як у науках природничих. З іншого боку, саме гуманітарні й соціальні науки в Совєтському Союзі були особливо вражені метастазами ракової пухлини совєтського псевдомарксизму, який претендував на статус універсального та єдиного істинного вчення про історію, людину й суспільство, тобто на роль єдиної справді наукової методології соціального і гуманітарного пізнання. При цьому слід зауважити, що з огляду на принципово дискурсивний характер наукового пізнання така претензія на виняткову істинність суперечить претензії на науковість. Совєтський псевдомарксизм було перетворено з наукової концепції на ідеологію панівної комуністичної партії. Ця ідеологія у псевдонауковому вбранні викривляла весь інтелектуальний простір, у якому «науковий» авторитет можна було здобути не у вільній конкуренції з альтернативними поглядами, а винятково завдяки підлесливому відтворенню ідеологічних ритуалів. Сила тоталітарної влади совєтських комуністів установлювала незаперечний авторитет совєтського псевдомарксизму, який стверджував непохитність ідеологічних засад злочинної комуністичної влади. Диявольське коло знання і сили замикалося, перетворюючи силу на насильство, а знання — на псевдонаукову систему небезпечних забобонів. У такій ситуації науковці-гуманітарії та й усі діячі культури перетворювалися на чиновників ідеологічного державного сектора. В Україні ситуація погіршувалася ще й придушенням української національної культури як прояву антикомуністичного «буржуазного націоналізму». Це призвело до жахливої ситуації, яку дуже влучно описує Василь Стус, перебуваючи в комуністичному концтаборі: «Регулярні адміністративні кампанії з фізичного та духовного винищення української інтеліґенції призвели до того, що сьогодні між нашим народом і його духовним наставником виросла прірва: сама духовно-виховна місія нашої інтеліґенції, розтрачувана після кожної репресивної акції, перестала бути для цієї інтеліґенції дієвим імперативом. Більше того, перебуваючи в умовах постійної сваволі з боку влади, ця інтеліґенція, особливо творча, опустилася до рівня чиновного класу, що допомагає владі в будь-якій справі»[5].
Та чи не приречена інтеліґенція на таку долю? Чи не є інтеліґенція породженням викривленого суспільства? Адже пояснити освіченому громадянину сучасної західної демократії, що таке інтеліґенція, вкрай важко. Соціальне явище, позначене цим поняттям, народжується в царській Росії — державі, яка є далекою від сучасних уявлень про вільне й демократичне суспільство. Саме в цій державі виникає певний прошарок населення, який усе розуміє, але ні за що не відповідає. Небезпеку розуму компенсує безсилля. Будь-яка антидемократична влада готова миритися з таким «свійським розумом»; він наче маленький собака — гавкати може, але не дуже голосно, а якщо й вкусить, то не надто боляче. Може, саме тому один із найжахливіших російських терористів, Владімір Лєнін, так негативно ставився до російської інтеліґенції. Втім, він сам був її породженням, невдячним сином, що люто лає матір. Він не міг вибачити їй безсилість, але підступно запропонував натомість не справедливу силу, а злочинне насильство. Сучасний російський філософ Дмітрій Ґалковський дуже влучно означує Лєніна як горлату порожнечу російської мови («Ленин это орущая пустота нашего языка»[6]). Ця порожнеча — це не лише відсутність змісту, але й відсутність сили, компенсованої насильством, що пронизує всі тексти, промови й дії одного з головних політичних злочинців XX сторіччя. Це насильство породило один із найжахливіших режимів світу — Совєтський Союз, який був черговою реінкарнацією Російської імперії. У ньому представників так званої інтеліґенції або фізично знищили, або ув’язнили, або ж вони стали приречені чи то на зовнішню, чи то на внутрішню еміґрацію, отримавши новий статус дисидентів, або перетворилися на тих збезчещених прислужників тоталітарної системи, про яких писав Василь Стус.
5
Стус В. Деколонізація СРСР — єдиний гарант миру в усьому світі. З таборового зошита. — К.: Видавництво ПрАТ «Українська прес-група», 2013. (Бронебійна публіцистика) — С. 5.