Таку ж роль відіграє культура загалом. На перший погляд, вона протистоїть життю. Порядок Аполлона протистоїть хаосу Діоніса. Але ці боги потребують один одного. Культура живиться енергією життя, а людське життя зберігається, лише впорядковуючи себе через культуру. Гельмут Плеснер мав рацію. Людська природність має штучний характер. Продукти культури — це не милиці й протези, а живі продовження нашої екзистенції. Створюючи їх, ми перетворюємо байдужий до нас світ природи на людський світ, тобто на той світ, у якому ми здатні вижити.
Ікона як спосіб присутності
Жан Бодріяр вписує протистояння іконопоклонників та іконоборців у власну схему перетворення образу на симулякр, тобто найпотужніше втілення симуляції будь-чого. На його думку, фази цього перетворення такі:
— образ є відображенням глибокої реальності;
— образ маскує і спотворює глибоку реальність;
— образ маскує відсутність глибокої реальності;
— образ позбавлений зв’язку з будь-якою реальністю: він є чистим симулякром самого себе.
Відповідно до цієї схеми, іконопоклонники ставилися до ікон як до образів Бога в тому модусі, який задає перша фаза: ікона є відображенням глибокої божественної реальності, тому вона має бути об’єктом поклоніння, адже через неї ми маємо доступ до божественної реальності. Натомість іконоборці дивилися на ікони в модусі другої фази: ікона маскує і спотворює глибоку божественну реальність, тому її слід знищити, аби звільнити шлях до цієї реальності. Однак сам Бодріяр пропонує ще витонченішу, але при цьому вельми презентистську інтерпретацію іконопоклонників у модусі третьої та четвертої фаз: «Можна, однак, міркувати у зворотному напрямі, що іконопоклонники були найбільш відважними умами, адже вони під виглядом проявлення Бога у дзеркалі образів уже розігрували його смерть та його зникнення у великому явленні його репрезентацій (про які вони, можливо, знали, що вони більше нічого не репрезентують, що вони є чистою грою, однак саме в цьому й полягала велика гра — було відомо також, що розвінчувати образи небезпечно, адже вони приховують, що за ними нічого немає)»[9].
Утім, ця схема перетворення образу на симулякр має сенс лише в тому разі, якщо розглядати образ як знак, який через певне значення вказує на певний реальний відповідник. Тоді з позиції представника сучасної «секулярної доби», в якій розмивається і зникає значення сакрального, ікона втрачає і свій відповідник, тобто божественну реальність, яку вона репрезентує через означування. У цьому сенсі знову можна говорити про вже зазначений презентизм Бодріяра в його інтерпретації історичної колізії іконоборства та іконопоклоніння. Говорячи про секулярну добу, я маю на увазі концепцію Чарльза Тейлора, яку він викладає у книжці під такою ж назвою. Причому для нас найрелевантнішим є перший вимір секулярності, на який указує Тейлор: «Отже, одним зі способів є розуміння секулярності в термінах громадських просторів. Вважається, що дотепер вони повністю позбулися Бога чи будь-якого посилання на найвищу реальність. Або з іншого боку: ті принципи та норми, що ми їх дотримуємося, ті рішення, що ми їх виробляємо, коли діємо в різних сферах — економічній, політичній, культурній, професійній, оздоровчій, — взагалі не пов’язані з Богом чи будь-якими релігійними переконаннями»[10]. Якщо розглядати церкву як один із найголовніших громадських просторів, а ікону в ній як результат художньо-естетичної діяльності, що є знаком, який через сакральне значення має репрезентувати або вказувати на денотат божественного, то з позиції нашого секулярного часу цей семантичний зв’язок — ікона—сакральне—Бог — справді розпадається. Ікона як симулякр уже не вказує на реальність божественного, а приховує її відсутність або створює власну гіперреальність, якій уже ніщо не відповідає в самій реальності. Вишукану художню рефлексію щодо можливості такої «десакралізованої» ікони віднаходимо в картині Сальвадора Далі «Розп’яття, або Гіперкубічне тіло».
9
Бодріяр Ж. Симулякри і симуляції; [переклад з французької Володимира Ховхуна]. — К.: Основи, 2004. — С. 11.
10
Тейлор Ч. Секулярна доба. Книга перша; [переклад з англійської Олексія Панича]. — K.: Дух і Літера, 2013. — С. 15.