Але так було не завжди. Існували епохи й культури, в яких модною була не молодість, а інший вік. Молодість може бути немодною. Молодості можна соромитися. У японському фільмі «Легенда про Нараяму» одна з героїнь, жінка похилого віку, вибиває собі зуби, оскільки у старої не можуть бути добрі зуби. Виглядати молодо в старості непристойно, а в деяких культурах навіть небезпечно — можуть сприйняти за відьму і стратити. У Давній Греції, як відомо, моментом найвищого розквіту всіх духовних і фізичних сил людини вважали вік сорока років. У давніх греків навіть був спеціальний термін, який позначав цей вік — акме, що можна перекласти як вищий ступінь, верхівка, розквіт тощо.
Акме — це вік зрілості. У цьому віці людина має сягнути найвищого рівня реалізації своїх здібностей. Якщо вона спромоглася зробити це, її життя минуло не марно, якщо ні, то не було чого жити. Але чи не призводить це до вікового расизму? Чи не змушують нас ось так оцінювати все розмаїття наших переживань лише з огляду на короткий період зрілості? Чи не має кожен етап нашого життя від народження до вмирання власну цінність? Може, усвідомлення цього й означає справжню зрілість. Не вік визначає людину, а людина власний вік своїм ставленням до життя, смерті і безсмертя. Той, хто приймає життя в усіх його проявах таким, яким воно є, сповнений життя у будь-якому віці. Така людина самодостатня і в юнацтві, і в старості.
Утім, триб життя будь-якої людини завжди зумовлено тією культурою, в якій вона живе. Можна припустити, що модність того чи того людського віку в певній культурі зумовлено історичним віком самої культури. Для культур, що лише зароджуються, типовим є культ давнини, для культур, які старіють і занепадають, — культ молодості. В історії є багато прикладів цього. Нова культура Відродження шукає обґрунтування в Античності. Для багатьох культур, які зберігаються сторіччями, характерний культ дитинства. В одній і тій же культурі елементи вмирання можуть співіснувати з моментами незрілості. Це пов’язано з тим, що різні аспекти однієї культури можуть мати різний вік. Вишукане й витончене мистецтво на межі декадансу може співіснувати з нерозвиненою політичною та правовою культурою, розвинута індустрія і високі технології — з варварськи примітивними уявленнями про моральність, фізична досконалість більшості членів суспільства — з їхньою духовною інфантильністю. Лише справді зрілі культури досягають справжньої гармонії і тому здатні сприймати себе такими, якими вони є. Тільки вони без остраху вдивляються у власне відображення в магічному дзеркалі історії, не запитуючи, чи вони найкращі у світі. Поклоніння старості, як і бунтарське небажання визнати її неминучість, є проявами незрілості. Лише людина, здатна з гідністю прийняти свій біологічний вік, і культура, здатна прийняти свій історичний вік, справді здійснилися.
Мандрівки крізь час
Перше, що спадає на думку, коли замислюєшся про мандрівки крізь час, — це, звісно, машина часу, яку створила геніальна фантазія Герберта Велса. Український письменник кінця XX сторіччя Фелікс Кривін використовує вигадку британця, аби створити власну фантастичну історію. У його повісті «Я вкрав машину часу» історик із майбутнього краде машину часу і втікає на ній у минуле, аби дізнатися, хто є зрадником у партизанському загоні часів Другої світової війни. Він опиняється в цьому загоні, будучи певним, що всі партизани приречені на загибель. І саме це знання робить із нього зрадника. Потрапивши в полон із дівчиною-партизанкою, в яку вже встиг закохатися, він, аби врятувати її від тортур і наблизити неминучу смерть, розповідає ворогові всі таємниці загону. Відтак усі партизани гинуть, а недолугого історика, попри його бажання, рятує таємний агент, надісланий із майбутнього. Цей фантастичний сюжет змушує поглянути на минуле не як на послідовність фактів, а як на нашу оповідь про них. Минуле — це не те, що відбулося, а те, що ми розповідаємо про нього нині. Але тоді наше майбуття є лише розповіддю про наші теперішні очікування.
У менш відомому творі Велса, оповіданні «Новий пришвидшувач», ідеться про винайдення засобу, через уживання якого людина вповільнює для себе перебіг часу, встигаючи за миті пережити години. Чи не опинилися ми сьогодні в схожій ситуації? Чи не призвело стрімке пришвидшення всіх процесів нашого життя до того, що змінився сам перебіг часу, минуле й майбутнє стиснулися до теперішнього? Сучасний літературознавець і філософ Ганс Ульрих Ґумбрехт говорить про те, що сьогодні змінилася сама сутність часу. Іще в середині XX сторіччя люди жили в часі, який велично плинув від минулого до майбутнього. Минулі роки ховалися від них під серпанком забуття і губилися в культурно-історичній далечині, а майбутнє здавалося чимось непередбачувано новим. Сьогодні ми натомість живемо в дуже щільному й водночас місткому Тепер. У ньому зникає межа між теперішнім, минулим і майбутнім. Забуття компенсують технічні засоби збереження інформації, а культурно-історична дистанція зменшується аж до відсутності в нескінченних римейках, реміксах і ремастеринґах. Як сказав Вальтер Беньямін, настала доба технічного репродукування витвору мистецтва, і це створило новий спосіб його сприйняття. А поширення технічного репродукування на всі сфери нашого життя створило новий спосіб переживання часу. Наші діти часто-густо слухають ту саму музику, яку слухали наші батьки, дивляться оновлені версії старих фільмів. Минуле не віддаляється від нас. Воно тут, напохваті, в електронному фотоархіві, в аудіо- або відеофайлі. При цьому сучасні технічні засоби уможливлюють збереження минулого майже без втрати якості. Коли аналогові носії замінили цифровими, минуле увірвалося в сучасність. Живий час наче поступився штучній цифровій вічності. Майбутнє також непомітно змінило свою природу. Воно тепер не збуджує фантазію новизною можливих сюжетів, а відлякує катастрофою, сутність якої очевидна в сучасності. Андрєй Тарковський передбачив це, коли вклав до вуст одного з героїв фільму «Сталкер» такі слова: «Це раніше майбутнє було лише продовженням теперішнього, а великі зміни майоріли десь там, попереду, а тепер майбутнє злилося з теперішнім». Цю думку відтворює Ларс фон Трир у фільмі «Меланхолія», показуючи, що кінець нашого світу примітивно простий і передбачити його надто легко: на Землю налетить величезна зірка на ім’я Меланхолія і поглине її. Втім, очікування цієї катастрофи, яке породжує меланхолію, приходить не з майбутнього. Це очікування пронизує сучасність. Меланхолія розлита в сучасності, вона вже тут, і кожен герой фільму відчуває її по-своєму.