Однак, можливо, така трансформація часу — це не так уже й погано. Може, ми нарешті потрапили до божественного вічного Тепер. Адже Бог не живе у часі, для нього не існує ані минулого, ані майбутнього. Він одвічно перебуває у всеохопному теперішньому. Проте, не варто забувати, що наше вічне Тепер відрізняється від божественного своєю штучністю. Ми неспроможні зупинити перебіг часу. Ми здатні лише навіки зафіксувати його моменти. Що це нам дає і чим загрожує? Фантастичний сюжет роману аргентинського письменника Біоя Касареса «Винахід Мореля» вказує нам на одну із жахливих можливостей такої штучної фіксації часу. Герой цього твору потрапляє на острів, на якому стикається з дивною реальністю, що складається з окремих стало повторюваних фрагментів. Поступово він здогадується, що цей ефект створюють хитромудрі апарати, які програють ті ж самі зафіксовані в незбагнений спосіб сюжети. Люди, які з’являються у цих сюжетах, день-у-день промовляють одні й ті ж слова і здійснюють ті самі вчинки, з ними відбуваються ті самі події. При цьому ці люди настільки реальні, що їх можна не лише почути і побачити, але й відчути на дотик. Самі ж вони, звісно, не сприймають нічого, що не є моментом колись зафіксованої реальності. Ба більше, нам невідомо навіть те, чи вони взагалі щось сприймають, зокрема самих себе й плин часу, в якому вони існують. Це питання залишається без відповіді, як і питання сучасного австралійського філософа Девіда Чалмерса про те, чи мають досвід зомбі. Я можу уявити зомбі, який діятиме так само, як я, але мені ніколи не вдасться збагнути, на що це схоже: бути зомбі. Всередині зомбі панує суцільна темрява. Я не можу наважитися на твердження, що зомбі, як і я, переживає себе в цьому світі як того, хто переживає цей світ, тобто неможливо говорити про те, чи є в зомбі самосвідомість. А це також означає, що нам невідомо, чи переживає зомбі плин часу.
Героєві роману Касареса вдається втекти з цього острова живих привидів або віртуальних зомбі. А згодом він дізнається про те, що неподалік від місця його тимчасової ізоляції в океані було знайдено корабель на дрейфі, весь екіпаж і пасажирів якого вразила дивна хвороба. Усі вони почали поступово зникати, наче невидимий невблаганний ластик стирав їхні тіла з картини світу. Це, здогадно, і були ті люди, чиї зображення герой роману побачив у повторюваних сюжетах на острові. Зберігши у вічному відтворенні декілька днів зі свого життя, самі вони зникли. Страховинна карикатура на нашу цифрову вічність, чи не так?
Проте нас уже багато разів лякали кінцем усіх часів, кінцем світу або кінцем історії, а час, як і раніше, все тече. І найзахопливішою мандрівкою в ньому є життя кожного або кожної з нас, найзахопливішою саме через її неповторність. Чи має рацію Фридрих Ніцше, говорячи про вічне повернення? Усе пережите й здійснене повторювалося й повториться нескінченну кількість разів. На думку Мілана Кундери, саме це нескінченне повторення здатне надати сенс кожному нашому переживанню, саме це повторення звільняє нас від «нестерпної легкості буття». Einmal ist keinmal. Одного разу — це ніколи. Що швидкоплинне, те легковаге. Насправді існує лише те, що, здійснившись одного разу, здійснюватиметься незліченну кількість разів. Чи все навпаки? Може, лише неповторне має значення? Чи не надає кожному життю його неповторного сенсу лише те, що ніколи не повториться у часі? Готових відповідей на ці запитання в нас немає. Ми шукаємо їх у наших мандрівках крізь час без надії віднайти їх. Contra spem spero. Без надії сподіваюсь, як казала Леся Українка. Втім, самі ці пошуки та мандрівки й надають сенсу нашому існуванню. Та ми можемо подорожувати часом, лише перебуваючи в теперішньому. Адже лише теперішнє є для нас справжнім і дійсним. Теперішнє — це кабіна машини часу, перебуваючи в якій, ми рухаємося нашим минулим і майбутнім.