Мінливі цінності чи цінність мінливості
Мене тішить і водночас засмучує образ французького філософа Дені Дидро з фільму Ґабриеля Аґійона «Розпусник», який він зняв за однойменною п’єсою Ерика-Емануеля Шміта. Великий вільнодумець пише для енциклопедії статтю про мораль, розриваючись між обожненням вільного кохання і строгістю у вихованні власної чотирнадцятирічної доньки, яка вже прагне скуштувати те, що так несамовито й необережно пропагує її нещасний геніальний батько. У цьому сюжеті — споконвічна екзистенційна драма людини.
Ми завжди знищуємо цінності попередніх поколінь і створюємо їх для поколінь прийдешніх.
Переоцінка всіх цінностей Фридриха Ніцше — це лише фортель, викрутас, трюк інтелектуального факіра, який намагається магічним жестом здійснити нездійсненне: зруйнувати старі цінності, замінивши їх новими, марно сподіваючись на те, що для нащадків ці нові цінності не перетворяться на старі, які, за логікою самого Ніцше, мають бути зруйновані. Не варто забувати, що німецький філософ проголосив не смерть Бога, а смерть старого бога, замінити якого має новий. Але, як кажуть, усе нове — це добре забуте старе. Нове приречене стати старим, а старе може виявитися новим — ось іронічна логіка історії, що проступає крізь наївні захопливі зойки про невпинний поступ. Сам Ніцше говорить про вічне повернення. Ця ідея обертає будь-який радикалізм щодо минулого проти самого себе. Що радикальніше ми заперечуємо минуле, то радикальніше майбутнє заперечуватиме нас і наше заперечення нашого минулого. Та чи повертає заперечення заперечення до того, що заперечувало перше заперечення? Якщо вірити Геґелю, то ні. Заперечення заперечення об’єднує обидва заперечення і синтезує щось нове. Це нагадує життя Сабіни з роману Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття». Її шлях є шляхом зради. Спершу зради патріархально-комуністичного світу батьків заради богемного чоловіка, потому втеча від набридлого чоловіка, що, втім, не повернула її до світу батьків, а вела далі від зради до зради, від нового до ще новішого, аж поки сама новизна перетворилася на щось застаріле. Але якщо новизна може стати звичною, то це не означає, що звичне старе може без змін залишитися з нами.
Старе не повернеться. Старі цінності, колись знехтувані, зникнуть у бездонній вирві часу. Намагання відродити їх через заперечення їх заперечення створять щось неочікуване й неймовірне, а деколи навіть жахливе. У новелі «Раґнарьок»[15] Хорхе Луїс Борхес розповідає про свій сон. У ньому він із колегами з факультету філософії і літератури стає свідком повернення великих поганських богів сивої давнини, яких тривалий час переслідували християнство й іслам. Попервах інтелектуали зустрічають богів оваціями, але потім із жахом розуміють, що «вони підступні, тупі й жорстокі, як старі хижі звірі, і якщо ми боятимемося їх або співчуватимемо їм, вони знищать нас»[16]. Сторіччя переслідувань призвели до їхньої деґрадації та виродження. Сон закінчується тим, що вчені вихоплюють пістолети і з насолодою вбивають богів.
Перед нами знову Ніцшева метафора філософа, який убиває Бога. І хоча Ніцше йдеться про християнського Бога, а Борхесу про поганських богів, їх об’єднує глибинний сенс, глибина якого має декілька рівнів. Перший із них задано протистоянням розуму і віри. На цьому рівні раціональна аргументація знищує ірраціональні образи віри. Але на глибшому рівні розумній вірі в Бога-творця протистоїть ірраціональне тяжіння до життєдайного хаосу. Застигла гармонія розуму уособлює смерть. Мінливий хаос чуттєвості чи вольового пориву втілює життя. У ранньому творі «Народження трагедії з духа музики» Ніцше пише про те, що наша людська культура має два витоки: гармонію Аполона й хаос Діоніса. Та чи завжди розум консервативно стійкий, а чуттєвість і воля революційно мінливі? Ми переходимо на наступний рівень, де чуттєвість рабськи прикута до своїх об’єктів: погляд — до візуального образу, слух — до звуку, дотик — до тактильного предмета, нюх — до запаху, а смак, даруйте за тавтологію, прикутий до смаку. Воля ж у вигляді бажання прикута до об’єкта бажання. Натомість розум вільний у грі з власними ідеями. Чуттєвість — заручниця об’єктів чуттєвої насолоди, воля — заручниця об’єктів бажання, які, якщо вірити Луїсу Бунюелю, бувають вельми темними[17]. Насолода розуму — продукт гри його уяви. Проте не варто забувати, що сутінки розуму породжують чудовиськ.
17
Останній фільм Луїса Бунюеля «Темний об’єкт бажання» знято за романом П’єра Луї «Жінка та маріонетка».