Сенсорний комфорт є не метою людства, а умовою людяності.
Люди мають прагнути до сенсорного комфорту не заради нього самого, а заради того, аби нарешті справді стати людьми. Сенсорний комфорт — це умова щастя. Але з іншого боку, щастя є умовою сенсорного комфорту. А щасливим не можна бути наодинці. Не можна бути щасливим, коли тебе оточують нещасні люди. Не можна відчувати сенсорний комфорт, якщо у світі живуть люди, які не можуть задовольнити елементарні потреби, зумовлені їхньою чуттєвістю. Сама наявність таких людей унеможливлює сенсорний комфорт. Спостереження страждання завдає страждання.
У романі «Можливість острова» Мішель Уельбек створює образ неолюдини. Кожна неолюдина є черговим клоном самої себе. Кожна неолюдина живе на самоті, не потребуючи інших неолюдей. Неолюдина не потребує інших неолюдей, аби подолати власну смерть, адже задля цього вона просто клонує сама себе. Формулою безсмертя клонів є самотність. Клоноване безсмертя вбиває потребу в іншому і водночас позбавляє клонованих неолюдей решток чуттєвості. Така собі остаточна перемога чистого розуму й заразом жахлива пародія на надлюдину Ніцше. Але в світі неолюдей залишилися й справжні люди, які народжуються та вмирають. Утім, у цьому світі вони геть здичавіли, майже перетворившись на тварин. Вони зберегли чуттєвість, від них тхне, і вони прагнуть примітивного злягання, а не вишуканого клонування. Залишивши свій маєток, захищений найновітнішими технологіями, і потрапивши у світ людей, неолюдина може вижити, лише вбиваючи людей, як диких тварин. Чи це не є розвитком ідеї Ніцше? Аби стати людиною, людина має вбити Бога. Аби стати надлюдиною чи неолюдиною, людина має вбити Людину.
Складається враження, що в «Можливості острова» Уельбек списав надрозвинутих, але усамітнених і нещасних неолюдей, кожна з яких є черговим клоном самої себе, і здичавілих людей із персонажів «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі. У цьому новому світі все облаштовано дуже розумно. Люди народжуються штучно у велетенських інкубаторах. Від народження вони отримують здібності відповідно до функцій, які мають виконувати. Відповідно до цих функцій їх поділено на верстви, межі між якими неможливо перетнути. А секс як найвища насолода доступна лише найвищій із них. Секс не є проявом кохання або товаром, що продається. Секс — це просто наслідок угоди між двома індивідами, які прагнуть насолоди. Немає зобов’язань, отже, немає страждань. Але коли у цей світ потрапляє красивий Дикун із жахливого світу страждань, що існує паралельно із цим розумно облаштованим світом, він не витримує цієї розумної облаштованості й убиває себе.
Не варто будувати царство розуму на Землі, бо воно може хутко перетворитися на раціонально впорядкований концтабір. Краще спробувати, керуючись розумом, облаштувати наш спільний світ так, аби всі могли досягнути в ньому сенсорного комфорту. Найвищим винаходом людства дотепер є каналізація, яка дає змогу перетворити тваринний акт випорожнення на людський акт, під час якого можна читати книжку.
Досконалість. Міра. Щастя.
Людині притаманно прагнути до досконалості. Мабуть, саме завдяки цьому прагненню, а не завдяки розуму вона кардинально відрізняється від тварини. Удосконалюючись, людина змінює себе і світ, створюючи нові умови власної реалізації та подальшого самовдосконалення. Здебільшого науково-технічний поступ, завдяки якому наше життя стає дедалі комфортнішим, а наші можливості пізнання себе та світу неймовірно розширюються, також зумовлено нашим прагненням до досконалості. Воно аж ніяк не вмотивоване лише прагматичним інтересом. Найвеличніші наукові відкриття і геніальні витвори мистецтва часто-густо є продуктами забаганки, впертого прагнення людини до досконалості заради самої досконалості. Ми можемо витрачати неймовірні зусилля і купу часу на вдосконалення вміння, від якого не залежать ані наше фізичне виживання, ані наш матеріальний добробут, ані наша життєва успішність, ані життя, здоров’я чи успіх наших близьких. Найяскравіше ця характерна людська риса дається взнаки у грі, яку видатний нідерландський історик культури Йоган Гейзинґа вважає найважливішим проявом людської сутності. Відповідно до цього він визначає людину не як homo sapiens — людину розумну, а як homo ludens — людину, що грає. Для нього і правосуддя, і війна, і наука, і мистецтво, і, зрештою, вся наша культура є лише формами гри.