Усе, що ми переживаємо і пізнаємо, ми можемо переживати і пізнавати лише в саме таких просторі та часі, хоча ми можемо уявити собі, скажімо, існування четвертого просторового виміру. Якщо вірити Бенедикту Спінозі, то простір і час — це дві доступні нам характеристики світу. Насправді ж цих характеристик нескінченна кількість, але навіть уявити собі якусь із них, окрім, звісно, простору та часу, нам не судилося. Не кажучи вже про те, що ми неспроможні сказати щось осмислене з цього приводу. Нам залишається тільки повторити за Людвіґом Вітґенштайном ту формулу, що покладає край усім нашим можливостям: «Про що не можна говорити, про те слід мовчати»[22]. Якщо ж вірити іншому вислову Вітґенштайна: «Границі моєї мови означають границі мого світу»[23], — то виявляється, що те, про що ми можемо говорити, і є світом, у якому ми здатні жити. Що непередавано завдяки мові, те недосяжне для переживання. При цьому слід узяти до уваги те, що Вітґенштайн використовує саме слово «Grenze», котре, як ми побачили, означає для Канта таку граничну межу, або границю, яку неможливо подолати.
Але що встановлює нездоланні границі нашої мови, а отже, й нашого світу? Відповідь на це запитання ми знаходимо в одній із найвпливовіших концепцій усієї гуманітаристики кінця XX сторіччя, а саме в універсальній граматиці, яку розробили видатний американський лінгвіст і філософ Ноам Чомський і його послідовники. У цій концепції стверджується, що всі мови, якими говорять і пишуть люди, підпорядковано правилам єдиної універсальної граматики, універсальність якої зумовлюють два фундаментальні обмеження: обмеженість людських потреб та обмеженість людської здатності опрацьовувати інформацію. Оскільки всі люди пересуваються і відчувають спрагу, то в усіх мовах світу є слова «нога» і «вода». При цьому в жодній мові світу немає слова, яке складається зі ста знаків, адже людський мозок нездатний утримати такий обсяг інформації, аби зрозуміти сенс такого слова.
Чи можна подолати ці границі? Чи можна розсунути границі мови та світу, який описує мова? Чи може наш розум, що пізнає цей світ і висловлює результати пізнання завдяки мові, перетнути власні границі? У фільмі, про який ішлося вище, начебто описується така можливість. Але водночас і накреслюється те, чим доводиться платити за таке подолання границь людського розуму. Зворотним боком надконцентрації і надконтролю над ситуацією виявляться цілковита втрата концентрації та втрата будь-якого контролю і, зрештою, втрата власної людської природи.
Ця історія нагадує сюжет оповідання Роберта Луїса Стивенсона «Химерна пригода з доктором Джекілом і містером Гайдом», у якій геніальний науковець, намагаючись подолати все зле в людській природі, породжує монстра, в якому не залишається нічого доброго. Препарат доктора Джекіла покликаний залишити в людині лише її позитивні властивості. Але почавши приймати його, доктор із жахом встановлює, що усувається саме все позитивне, і він із добропорядного джентльмена зі звичайними людськими слабкостями й вадами перетворюється на жорстоке чудовисько — містера Гайда, для якого головною насолодою є насильство та вбивство. Поступово сильніший Гайд бере гору над слабшим Джекілом, навіть уже не потребуючи препарату. Єдиний вихід — самогубство Джекіла в один із небагатьох моментів просвітлення, в які він іще залишається собою.
22
Wittgenstein L. Tractatus logico-philosophicus // Wittgenstein L. Werkausgabe. Band I. — Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1989. — C. 85.