Сучасна концепція освіти сформувалася у добу Просвітництва. Німецький філософ XX сторіччя Ганс-Ґеорґ Ґадамер у творі «Істина і метод» так описує цей процес: «Ідеал освіти <…> мав створити цілу добу. Він посів місце ідеалу придворного християнина <…> Особлива ознака ідеалу освіти в західній історії полягає в тому, що він незалежний від станових умовностей. Це — ідеал суспільства освіти. Здається, суспільне формування такого ідеалу повсюди здійснюється під знаком абсолютизму й витискання кровної аристократії. Тому історія поняття смаку наслідує історію абсолютизму від Іспанії до Франції й Англії, збігаючись із передісторією третього стану. Смак — це не лише ідеал, який встановлює нове суспільство, насамперед під знаком цього ідеалу “доброго смаку” створюється те, що відтоді називають “добрим суспільством”. Його члени усвідомлюють і легітимують себе вже не через народження і суспільний стан, а переважно через схожість їхніх суджень або точніше через те, що вони взагалі здатні звільнитися від обмеженості власних інтересів й індивідуальних забаганок заради здатності до судження»[33].
Отже, освіта в широкому сенсі цього слова — це процес, завдяки якому людина, розвиваючи в собі добрий смак і здатність до неупередженого судження, може стати повноправним членом «доброго суспільства». Відповідно до цього, прислів’я «У кожного свій смак» означає не те, що не можна встановити загальні принципи смаку, а те, що через освіту треба набути власний смак, аби бути здатним сперечатися з іншими щодо питань доброго смаку.
Варто зазначити, що «добре суспільство» виникає як «суспільство освіти» або «освічене суспільство» в результаті руйнування жорсткої ієрархії, відповідно до якої суспільство поділяється на вище і нижче не згідно з освіченістю власних членів, а внаслідок кровного успадковування.
Тут маємо врахувати ще одне важливе розрізнення, а саме розрізнення освіти й навчання. Завдяки освіті людина виробляє добрий смак і здатність на підставі смаку самотужки висловлювати власні судження. Говорячи мовою Імануеля Канта, освічена людина — це людина, здатна самотужки користуватися власним розумом. Натомість навчання допомагає людині розвинути деякі природні здібності й набути практичні навички, завдяки чому навчений індивід здатний досягати доволі високих результатів у певній професійній діяльності, що сьогодні дає йому змогу потрапити до «вищого суспільства», яке не обов’язково є добрим. Можна сказати, що добра освіта з необхідністю передбачає добре навчання, натомість добре навчання не обов’язково передбачає добру освіту. Людина може бути високим професіоналом в окремій сфері діяльності завдяки тривалому навчанню, але при цьому так і не набути здатності самостійно судити про кожну життєву ситуацію на підставі доброго смаку та здорового глузду.
Здається, що здоровий глузд — це щось притаманне будь-якій нормальній людині від природи. Проте це не зовсім так. Насправді людина як розумна істота, як homo sapiens, від народження має здатність формулювати розумні судження, тобто має здоровий глузд. Але ця здатність потребує культивування, адже дитина ще не здатна до цього. На жаль, багато дорослих людей також не розвинули в собі цю здатність. Здоровий глузд — це не даність, а можливість. Аби здійснити її, людина потребує освіти.
Принагідно згадаємо, що дослівним перекладом англійського аналогу здорового глузду, common sense, є «спільний сенс» або «спільне чуття». Але чуття чого? Можна припустити, що це спільне чуття смаку. А ми вже бачили, що саме освіта покликана розвинути в людині смак і здатність вільно судити відповідно до нього.
Але завдяки чому освіта сприяє тому, аби людина розвинула таку здатність? Як освіта культивує первинну здатність людини розумно розмірковувати? Як освіта допомагає сформувати смак і розвинути здоровий глузд? Одна з найочевидніших відповідей така: завдяки залученню до культурної традиції всього людства. Якщо вірити американському поетові Томасу Стернзу Еліоту, аби залишитися поетом після 25 років, треба мати відчуття традиції. Для прагматично зорієнтованого навчання таке залучення до традиції і культивування доброго смаку виглядають зайвими і необов’язковими. Та чи не робить людину людиною саме щось необов’язкове? Важко нехтувати нав’язливістю прагматичних проблем, розв’язання яких дає змогу досягнути успіху. Та чи не зумовлена людяність саме здатністю до такого нехтування? Чи не є людина як така чимось необов’язковим, як і сама поезія? Скористаймося висловом Фридриха Ніцше, зухвало викривляючи його сенс, і запитаймо: чи не є людське завжди надто людським?
33
Gadamer H.-G. Hermeneutik I. Wahrheit und Methode. Grundzuge einer philosophischen Hermeneutik // Gesammelte Werke 1. — Tubingen: MohrSiebeck, 1990. — C. 41.