У творі «Критика сили судити» Кант розрізняє вільну красу і залежну красу. Вільна краса не залежить від мети, якій слугує красивий предмет. На відміну від цього, залежна краса предмета завжди пов’язана з метою його існування. Людина відрізняється від інших живих істот тим, що може насолоджуватися вільною красою. Аби насолодитися красою квітки, нам не обов’язково знати, що вона покликана привабити до квітки комах, які запилюють її. Вільна краса зайва в цьому світі, а отже, необов’язкова. Втім, саме чутливість до неї робить людину людиною. Саме ця здатність сприймати вільну красу робить людину «вінцем творіння» і вказує на наше «моральне призначення». Ця здатність об’єднує в собі ідеал добра і краси, адже справжні добро і краса цінні самі по собі, а не тому, що завдяки їм можна досягти якихось прагматичних цілей. У цьому сенсі можна говорити про моральне чуття, в якому нам дано добро як таке, що не потребує підтвердження власного статусу. Отже, виявляється, що освіта, яка розвиває естетичний смак прекрасного, також слугує для формування людини як моральної істоти.
Така позиція, звісно, може наразитися на іронію. Витончену чуттєвість не завжди супроводжує моральна досконалість. Говорячи мовою Оскара Вайлда, добре почуватися і добре поводитися — це зовсім різні речі. Проте хоча ці речі й нетотожні, вони взаємопов’язані. В ідеальному суспільстві добра поведінка є запорукою доброго самопочуття, але в реальності таке суспільство перетворюється на найжахливіші форми тоталітаризму. Аби добре почуватися в доброму суспільстві, необов’язково, але бажано добре поводитися. Аби почуватися добре в поганому суспільстві, треба поводитися вкрай погано, що часто-густо в такому поганому суспільстві дає змогу потрапити до вищої його верстви. Утім, де та межа зла, за якою людина не просто втрачає право належати до доброго суспільства, але й уже не є людиною? Коли відсутність смаку стає не просто естетично вульгарною, а й морально злочинною, згасання здорового глузду призводить до недоумства, а неосвіченість і безграмотних марґіналів, і навчених професіоналів перетворюється на нелюдяну жорстокість?
Влада і насильство
На думку Фридриха Ніцше, людина — це недоконана або хвора тварина. Наша хвороба полягає в тому, що коли ми народжуємося, наші інстинкти не розвинуті достатньо для нашого виживання. Тварина від народження має необхідний для виживання в її середовищі набір інстинктів. Натомість людина потребує інших, аби вижити. Інші люди виховують нас і навчають виживати. Так цей ґандж людини перетворюється на її перевагу. Людина отримує свою людяність від інших, а заразом свободу. Тварина може вижити у звичному середовищі завдяки інстинктам, але гине, якщо середовище докорінно змінюється. Тварина прикута власними інстинктами до власного середовища, як невільник ланцюгами до стіни камери. Людина — вільна, але вільна завдяки іншим людям, що навчили її виживати в будь-яких умовах, компенсуючи брак інстинктів здатністю мислити. Утім, розум — це не так ознака, як інструмент людяності. Інструмент можна застосовувати правильно, і тоді він допомагає досягти бажаного результату. Але інструмент можна застосовувати й неправильно. Тоді він може становити загрозу для того, хто його застосовує. Розум не завжди рятує нас від жахливих помилок. Обожнення розуму в Просвітництві наївне й небезпечне. Так, людина — це розумна жива істота, але розумність не вичерпує людяності. Можна бути вкрай розумним і геть нелюдяним. Чи це не так? Чи справжня розумність завжди пов’язана з моральністю? Але навіть аби взагалі усвідомити сенс цього питання, треба врахувати дві взаємопов’язані особливості людини, про які вже йшлося: людина — вільна істота й людина настільки людина, наскільки вона живе спільним життям з іншими людьми. Саме ці дві ознаки, на думку Макса Шелера, є характерними для людського духу, який відрізняє нас від решти форм життя.
Аристотель уважає, що головним людським прагненням є прагнення до блага. Але до якого саме блага, адже їх багато? Тож ми маємо вибудувати ієрархію благ, аби зрозуміти те, до чого варто прагнути. Аристотель, запитуючи про ту сферу нашого життя, в якій цю ієрархію може бути встановлено, відповідає, що це сфера політики. Відповідно до цього, найголовнішою наукою буде політична наука, або наука про державу. Такі міркування Аристотеля можуть здатися дещо дивними й такими, що обґрунтовують сучасні форми тоталітаризму й авторитаризму, в яких блага окремих громадян підпорядкуються загальному благу держави, зрештою, не держави загалом, а державної влади. Утім, таке тлумачення Аристотелевої думки є наслідком не зовсім коректного перекладу Платанового твору «Πολιτεια» як «Держава». Натомість усіма романськими мовами й англійською це поняття перекладається словом, похідним від латинської словосполуки «res publica», що дослівно означає «спільна справа», а в сучасній українській має відповідник «республіка»[34]. Отже, для Аристотеля, який використовував інтелектуальний словник Платона, сферою встановлення найвищого блага була сфера спільних справ людей.