Костянтин Матвієнко
ЧАС НАСТАВ
Зв’язок мобільний — справжнє диво, мандрівка в часі з ним можлива
Ранок, що приходить на зміну такій ночі, зовсім не зобов’язаний бути добрим. Не слід було вчора, на вечірці у ніч проти п’ятниці, змішувати міцне вино, мартіні та коньяк, заїдаючи оте усе суші з шоколадом. Не треба було взагалі йти на ту гулянку до Ляльки. І поготів — зважати на дошкуляння Борьки Кравця на прізвисько Крава. Той син міського чиновника середньої руки, маючи себе за велике цабе, увесь вечір кепкував з Аскольдових немодних штанів та стародавньої мобілки. Насамкінець, уже надворі, сп’янілий Крава, сідаючи до поданого його персональним водієм сріблястого «Пежо», зневажливо кинув:
— Інтелігентам корисно гуляти пішака свіжим повітрям — здоров’я зміцнювати. А то раптом захворіють, а грошей на «безкоштовну» медицину у них нема. Хто ж вітчизняну історичну науку просуватиме? Ще не дай боже мені доведеться!
М’яко клацнули дверцята, і автомобіль по підмерзлому лютневому снігу виїхав на бульвар Лесі Українки. За спиною Аскольд почув притишений сміх дівчат, які чекали на свої таксі. Мовчки кивнувши на прощання, він пішов холодним темним містом до себе на Костьольну.
Аскольд Четвертинський, високий чорнявий хлопець, третьокурсник історичного факультету Київського університету, вийшов із тісного вестибюля станції метро «Арсенальна» назустріч різкому ранковому вітру. Чекати ранкового тролейбуса — справа тривала, тож довелося по слизькій київській плитці, якою замостив центр міста мер Хмельченко, йти до Лаври пішки.
Ще навесні, 25-го травня, у цьому найдавнішому на Русі монастирі обвалилася стеля Ближніх печер. Уперше за їхню тисячолітню історію. Студентам-історикам випала нагода добровільно-примусової позачергової археологічної практики. Звісно, більшості Аскольдових однокурсників було нецікаво годинами носити відрами важкий лесовий[1] ґрунт на поверхню лише за 30 гривень на день. Та для нього це була добра нагода ближче поспілкуватися з одним із провідних археологів країни професором Довжиком. Студент давно прагнув потрапити у ту частину лаврських підземель, куди нові ченці майже припинили доступ вченим. Лише така гучна науково-культурна катастрофа, що сколихнула вчені кола всієї Європи, змусила архієпископа Савла (Ворону), намісника монастиря, дозволити провести дослідження зони обвалу.
Парубок пройшов верхнім парадним подвір’ям повз Велику дзвіницю та Успенський собор і спустився до Хрестовоздвиженської церкви на Ближніх печерах. Вітання з молодим послушником, що прибирав у храмі, традиційно лишилося без відповіді — той лише пробурмотів собі під носа щось сердите. Стрімкі сходи та похилий коридор за старовинними залізними дверима освітлювалися лише тьмяними ліхтарями при самій підлозі та кількома лампадами над скляними віками домовин зі святими мощами. Тому доводилося завжди брати з собою кишенькового ліхтарика. Підземною вулицею Батиєм убієнних молодий історик пройшов до місця провалу, де вже порався професор Юрій Вікторович Довжик. Йому допомагала молода аспірантка Христина Шпак. Руда купа обваленого лесу майже сягала стелі білого коридору. Акуратно розбираючи завал, учені насипали у великі цинкові відра пересіяний у решеті ґрунт, а завданням Аскольда було носити його нагору та висипати на схилі, у монастирському садку.
— Привіт аристократам! — привітався професор з Аскольдом, розтираючи грудку лесу у довгих міцних пальцях.
— Між іншим, Аску, запізнюватися — не зовсім шляхетна звичка, — уїдливо додала Христина, по-панібратському, як на викладача, вживши Аскольдове прізвисько.
— А за копійки гарувати тут, та ще й терпіти зневагу попівських служок саме належить князівським нащадкам, — сумною усмішкою пом’якшив задерикувату відповідь Аскольд.
Ще з першого курсу йому дошкуляло власне прізвище. Четвертинські — стародавній князівський рід, що походить аж від Рюрика. Та ще й рідкісне, як на наш час, ім’я Аскольд додавало цікавості до нього. Викладачі не раз розпитували про походження його родини. Батька Аск не пам’ятав. Мати лише розповідала, що він дуже цікавився історією та належав до родини корінних киян. Мріяв отримати фахову історичну освіту. Але його батьки, тобто Аскольдові дідусь та бабуся, були засуджені за антирадянщину та український буржуазний націоналізм ще на початку 70-х. Виховувала Аскольдового батька тітка, яка, не маючи власних дітей, усю свою любов віддавала племінникові. Вона працювала викладачем у престижній музичній школі в центрі Києва, мала гарні зв’язки і доклала величезних зусиль, аби влаштувати племінника на «придворний» історичний факультет Київського університету. Та наявність у родині ворогів народу міцно зачинила двері цього закладу перед юнаком: його завалили на вступних іспитах. Аскольдів батько влаштувався працювати в Музей історії Києва двірником. За рік одружився, і майже одразу потрапив до армії служити в Афганістані. Від нього надійшов лише один лист, а невдовзі родину повідомили про «загибель при виконанні інтернаціонального обов’язку». Батькова тітка померла з горя, Аскольда мати виростила сама. Єдиний син та викладацька робота на кафедрі української філології Університету склали головний сенс її життя.