А у першому столітті починається гроза! Зливи ще немає, але вітер потужними поривами нахиляє прибережні дерева, вечірнє небо раз по раз освітлюється синьо-білими блискавками, і зовсім близько гуркотить сильний грім. Величне видовище, хоча і грізне. Багаття ледь тліє. З людей у таборі видно лише двох венедів. Вони охороняють курінь, що ним замасковано стаціонарну браму, яка веде прямісінько до Аскольдової шафи у квартирі на Костьольній. Вони мовчки вітаються з Ільком, але дисципліновано лишаються на чатах. Надя і Борис здивовано роззираються. Лахудрик Пенатій нарешті з’являється усім на очі та з притаманною йому церемонністю вітається з Надією. Здивована, вона майже автоматично відповідає на вітання, починає знайомитись… Їхню розмову на самому початку раптом перериває, невідомо звідки з’явившись, довготелесий молодик — цекіст Алєксандр.
— Рєбята, как хорошо, что я вас встрєтіл! Прєдставляєтє?! Мєня похітілі і насільно удєрживают... — Побачивши Аскольда, замовкає.
— Іскандере, не мороч голову добрим людям, — почувши розмову, зі свого куреня неквапно виходить Апостол. — Щасливий бачити вас усіх разом, діти мої, — звертається до гостей. — Нехай Його святая благодать буде з вами! І з тобою також, малий капоснику! — Додає, помітивши Лахудрика на Аскольдовому плечі.
— І вас вітаємо, добродію Апостоле, — відповідає на благословення Аскольд. — Дозвольте познайомити: Надія, Борис — наші друзі. А це добродій Андрій, першим покликаний Апостол Його.
Борис стріпує головою і непомітно намагається вщипнути себе вільною рукою. Апостол дивиться на нього. Помічає чарку з коньяком, яку хлопець так і тримає у правиці. Андріїв погляд помічає Павло. Відтак бере у Бориса чарку і простягає Апостолові:
— У нашому світі цей напій зветься коньяком. Спробуйте, будь ласка, тільки обережно і маленькими ковточками, щоб не обпектися, бо міцний дуже.
— Навигадували усіляких спокус у майбутньому, — бурчить Андрій, втім ковтає кілька крапель. Чарка наразі лишається у нього.
Надія, як людина, що не вельми переобтяжена знанням теологічних міфологем, звістку про те, хто, власне, зараз говорить із нею, сприймає без надмірних емоцій.
— Яз нетерпінням чекаю на вашу розповідь про визволення цієї прекрасної дівчини. — Андрій поглядом запрошує Аскольда почати.
Цієї миті на землю падають перші краплі важкого теплого дощу. Вітер ущухає.
— Чого стоїмо? Кого чекаємо? — питає в Ілька домовик. — Скіпетр Аратти вам навіщо давано, га? — І без паузи звертається до Андрія: — Ой! Ви не уявляєте, добродію Апостоле, як я намучився із цими недолугими парубійками. Геть-чисто нічогісінько не можна їм довірити. Ні тями, ні клепки...
Ількова кмітливість, розбуджена нахабним бакалавром-домовиком, усе ж спрацьовує майже вчасно — він блискавично вихоплює срібний жезл і створює прозоре склепіння над усіма учасниками розмови. Потім, наштовхнувшись на примружений погляд Андрія, збільшує парасолю до розмірів табору і встромляє жезл у землю.
Цекіст Алєксандр із виглядом ображеного підлітка стоїть оддалік.
Павло на правах уже своєї людини у таборі підкидає хмизу в багаття, усі сідають навколо. Не кваплячись, доповнюючи один одного, розповідають про визволення дівчини. Вона також слухає з цікавістю, а інколи з острахом. Навколо нечутно вирує гроза. Видно, як струмені дощу б’ють у прозоре склепіння, стікаючи на землю. Щоправда, дим від багаття, піднімаючись догори, скупчується там сизою пеленою, поступово огортаючи табір. Від паркої землі стає волого й тепло. Апостол підходить до прозорої стіни склепіння, торкається її своєю патерицею на висоті близько двох метрів, і там одразу утворюється кругле вікно, куди з шумом вриваються вітер і дощ. Такий самий отвір створює навпроти, і виникає потужний протяг, який швидко витягає дим — стає прохолодніше.
— О, то виявляється, ви легко можете пробити непробивний щит, створений жезлом Аратти? — питає Ілько.
— Немає такої зброї, щоб на неї рано чи пізно не знайшлося потужнішої. Ось. Згодом я розповім, як це можна робити, — пояснює Андрій венедові діалектику буття зрозумілим тому прикладом.
Розмова триває. Андрієві цікаві усі деталі. Коньяку в чарці, яку він не випускає з рук, стає менше. Дощ поволі вщухає. Ілько пропонує піти поплавати у Почайні. Надія відмовляється: домашні капці не призначені для прогулянок росянистим берегом у першому сторіччі.
Аскольд лишається з солідарності, а Лахудрик через те, що не любить води. Ілько згортає прозоре склепіння і разом з Борисом і Павлом біжить стежиною на берег річки. Цекіст проситься з ними. Андрій дозволяє.