Аскольд, Павло і Борис слухали цю розмову, не наважуючись перервати її запитаннями, які щомиті готові були зірватися з їхніх вуст. Андрій великою зашкарублою долонею скуйовдив буйне волосся на Ільковій голові і сказав, звертаючись до всіх:
— Від народження ви, юні друзі мої, маєте здібності, які є притаманними лише дуже небагатьом. У давній Індії таких людей називали двічі народженими та поділяли на варни. Отже, Аскольд належить до варни брамінів, яких від природи наділено магічними здібностями; вони є носіями сакральних знань. Символом цієї варни є золота Чаша, що символізує мудрість, знання та духовне служіння. До варни брамінів належиш і ти, Павле, з усіма обов’язками, які накладаються таким походженням. Ось! Ільку, а ти належиш до кшатріїв — уроджених царів та воїнів, тих, хто зобов’язаний силою розуму і зброї захищати народи і їхні землі від усяких навал, воєн та інших лих. їхній знак — золота Сокира. Твоя ж варна, Борисе, — це вайшї. їхнє покликання — землеробство, торгівля та ремісництво, чиновницька служба та управління — менеджмент, як це називатимуть у вашому часі. Символом цієї варни є золотий Плуг, що його послано на землю в часи прадавні. У тому, що ви усі разом прийшли до мене, коли я маю проголосити майбутнє постання на горах цих благодатного града Києва, я вбачаю знак Його про покликання та призначення ваше. Людство у вашому часі стрімко наближається до межі свого існування. Бо є ще четверта варна, що зветься шудри. Вони народжені один раз — лише тілесно. Саме шудри сьогодні у вашому часі визначають способи людського співжиття: вони розв’язують війни та грабують природу, в тупій своїй зажерливості та егоїзмі нищать творіння людського генія, натхненого Богом Вишнім. Щудри так розплодилися на Землі, що вже становлять загрозу для неї. Час настав їх зупинити! Якщо не зробити цього, то вони рано чи пізно застосують ту страшну зброю, що вже винайшли її у вашому часі й навіть одного разу знищили нею два міста з невинними людьми у Країні Вранішнього Сонця. Недаремно сива зоря Полин, що отруїла ліси, ріки та поля, зійде колись над київськими горами — Третім Уділом Пресвітлої Владичиці нашої, як її попередження людству про небезпеку для нього. Ви учотирьох маєте відвернути загибель людей, зупинивши щудрів. Така ваша доля, Ним призначена. Але людина має свободу волі і сама обирає свій шлях. У цьому виявляється божественна частка людської природи. Тому кожен з вас сам вирішить, чи піде цим важким шляхом. Та пам’ятайте: не буває загроз минулих, сьогоденних та майбутніх. Всяка загроза, що має змогу виповнитися, є одночасним лихом для всіх часів — минулих, нинішніх та прийдешніх. І відвертати їх також слід в усіх часах. Нині ж не відповідайте мені нічого. Ці речі, що називаєте ви їх артефактами: вівтар Аратти, Книга, жезл — лишатимуться з вами. Побудьте ще тут, біля вівтаря, самі, а потім приходьте на берег Почайни. Допоможете винести хреста на гору та встановити його там.
Не очікуючи на відповідь хлопців, Апостол підвівся і вийшов крізь браму з печери.
У таборі вже зібралися вождь, жерці та воїни. Андрій привітався з ними і відійшов оддалік переговорити з вождем та старшим із жерців.
Надійка з Лахудриком Пенатієм почувалися самотньо і незатишно під зацікавленими, але стриманими поглядами венедів. Ніхто не намагався заговорити з ними. Дівчина, незважаючи на спроби домовика розрадити її, вже почала не на жарт непокоїтися, коли із замаскованої куренем брами з’явилися зосереджені та незвично серйозні Аскольд, Павло, Ілько та Борис. Надія полегшено зітхнула, лише поглядом висловивши свої почуття.
Вождь щось гукнув до венедів. Четверо міцних чоловіків з племені підняли із землі свіжовитесаного важкого дубового хреста. Андрій порухом руки показав хлопцям, що і вони мають підставити свої плечі під цю ношу. Ілько став попереду, там, де закінчувався довший брус. Аскольд із Павлом узялися за краї поперечини, а Борис за другий край довгого бруса. Вождь із воїнами стали попереду процесії, жерці розташувалися одразу за хрестом, за ними попросили йти Надію, якій доручили нести глиняну сулію з дніпровою водою. На плечі дівчини вмостився невагомий Лахудрик. Поряд пішли люди з племені, а останнім, убраний у сліпучо-білі шати, спираючись на горіхову патерицю, рушив Андрій.
Шлях був неблизький. Сонце піднялося вже високо і добре припікало. Вузька стежина, що спочатку крутилася берегом Почайни, почала забирати вгору вздовж річища струмочка, туди, де височіли один навпроти одного крутосхили, порослі дерезою та подекуди глодом і калиною. Високо в небі, віщуючи добру годину, шугали ластівки. Першим покликаний Апостол Андрій ішов до своєї київської гори.