Лахудрик був зібрався щось сказати, але у нього вийшов лише якийсь тихий чи то писк, чи то схлип, і він сховався в невидимості.
— Пам’ятайте: час настав! І нехай буде з вами у добрих справах Бог Вишній! — закінчив Андрій, підвівся і вийшов з куреня.
Молоді люди рушили за ним. На березі Апостол обійняв кожного і піднявся дерев’яними східцями на корму галери. Команда довгими веслами відштовхнула її від берега, дніпрові хвилі підхопили корабель, і він стрімко рушив униз за течією.
Першим покликаний Апостол Андрій ішов назустріч своїй важкій і невідворотній апостольській долі.
Писалося у Києві, Львові, Донецьку, Харкові, Сумах, Дніпропетровську, Луцьку, Хмельницькому, Одесі, Лісовій Бучі, Рівному, Острозі, Полтаві, Вінниці, Ужгороді, Луганську.
Реванш Костянтина Матвієнка
Останні сторінки роману «Час настав» перегорнуто. Динамічна сюжетна лінія добігла розв’язки — втім, лишень проміжної. Натомість залишилося питання: а що саме хотів сказати своїм текстом автор?
У колах читачів «Української правди» й інтелектуального «Дня» Костянтина Матвієнка давно знають як політичного експерта. Здається, саме йому належить авторство фрази про тотальне мародерство некомпетентної і корумпованої української влади (ще тієї, постмайданної, уособлюваної «руками, які нічого не крали» й архетипальною українською косою). Треба визнати: ця влада таки зробила все можливе, аби дошкульне визначення перетворилося в короткому часі на затертий загальник. І аби на зміну їй прийшла інша влада — з іще вищим рівнем мародерства й некомпетентності...
На початку 2009-го Костянтин Матвієнко постав перед читачами в новій іпостасі — автора гостросюжетного роману «Час настав». Автор цієї післямови відразу мусить зізнатися, що проковтнув тоді майже півтисячі сторінок на одному подихові. Але навіть після того він не береться з певністю визначити жанр прочитаного. Що це: урбаністичне фентезі, присмачене історіософією? Сатиричний політичний детектив? Просто пригодницький роман із домішками усього, що перелічено вище?
Адже на цих сторінках студент третього курсу істфаку київського Університету (саме того, «справжнього», «червоного») Аскольд Четвертинський стає учасником визначного археологічного відкриття в Лаврських печерах. Намагаючись за завданням професора Довжика бодай на ніч замаскувати нововідкрите поховання від цікавості ченців, він раптом натрапляє на ще один хід, який завершується брамою, крізь яку... можна потрапити у перше століття, коли на київських горах саме проповідує «першим покликаний Апостол Андрій».
А далі навколо студента закручується вир подій: він стає об’єктом зацікавлення двох потужних закордонних розвідок, а заодно й слабенької вітчизняної Служби. Йому судилося впродовж кількох днів закохатися — і втратити кохану (за збігом обставин — доньку донецького «майже олігарха»), викрадену невідомими.
Але всі труднощі було переборено. Центр Історичних Корекцій сусідньої Федерації так і не зумів «відкоригувати» історію, продовживши маршрут Апостола на північ і тим знівелювати роль Києва як майбутньої столиці незалежної держави. Розвідка близькосхідної країни не отримала жаданого інструменту всевладдя. Аскольдову кохану Надійку чудесним чином визволено з пазурів жорстоких викрадачів.
Допомогли героєві в цьому вірні друзі (серед яких центральне місце посідає старокиївський домовичок бакалавр Лахудрик Пенатій), та ще й могутні прадавні артефакти, застосовувати які студентові допомогло його покликання нащадка давнього українського княжого роду...
Якби авторові післямови довелося б прочитати щойно наведені рядки як анотацію до роману «Час настав», то він сам ледве взявся б до читання цієї книжки — насамперед через нелюбов до усіляких езотеричних термінів, наприклад, слова «Аратта». Проте, як уже говорилося, книжку було прочитано на одному подихові і з немалим задоволенням. І те ж саме зробили численні читачі цього тексту К. Матвієнка, який упродовж двох років виходить вже другим виданням.