Выбрать главу

Аскольд сів за свій старий комп’ютер, щоб побазіка­ти зі знайомими у чатах. За годину, переконавшись, що цікаві співрозмовники сьогодні на контакт не йдуть, нарешті ліг спати.

Та сон довго не приходив: Аск весь час подумки по­вертався до вечірньої зустрічі з веселою, довірливою, але рішучою і симпотною автомобілісткою Надією.

***

Прокинувся він від того, що хтось м’яко гладив його обличчя чимось пухнастим. Розплющивши очі, у вра­нішніх сутінках кімнати побачив, що у нього на грудях невагомо вмостилося якесь звірятко, — завбільшки з кота, сіро-рудої масті з підпалинами, з великими, ніби у лемура, очима, облямованими темними широкими колами, і зовсім без хвоста. Побачивши, що хлопець прокинувся, маленький нахаба... привітався:

— Доброго ранку! Маю честь відрекомендуватися — Лахудрик Пенатій, молодший домовик-стажер вашого будинку.

Аскові таке пробудження зовсім не здалося дивним. Чомусь.

— І вам доброго ранку, — відповів. — Чому це ви вітає­теся, ніби Свирид Голохвастову кіно «За двома зайцями»?

— Так саме вчора цей фільм я і дивився! Сподоба­лось.

— Отакої! Домовики-стажери ще й електрику ви­трачають задля своїх власних розваг? — спитав Ас­кольд, усміхнувшись.

— Ображаєте! Лише як люди самі вмикають телеві­зор, нам, стажерам, дозволено потайки дивитися, а так побутову техніку чи сантехніку вмикати можуть тільки господарники, це старші домовики. — Лахудрик Пена­тій злетів, немов повітряна кулька, опустився на сті­лець поряд з диваном і повів далі дзвінким голосом: — Власне, я потурбував вас через важливу обставину: вчора ви принесли до квартири одну дивну і дуже сильну річ. її близькість робить усіх домовиків види­мими людям. Ми ледве встигли поховатися по закут­ках, але коли зовсім розвидниться, то всі мешканці нас побачать. Уявляєте, який ґвалт зчиниться?

— Даруйте, Лахудрику, — перервав заспаний сту­дент, — але з Книгою ми потоваришували, і я її нікуди з дому не винесу. Як я уявляю, домовики дуже прив’язу­ються до своїх домівок і до людей, які там мешкають. То що ж будемо робити?

— Так отож, і я за те, — похнюпився стажер. — Звіду­сіль нас витісняють, скоро вимремо, як оті мамонти...

— Чекайте, — перервав Аскольд, — я спробую прос­то попросити Книгу, щоб вона вас не висвічувала. Рап­том вийде.

Він, відкинувши ковдру, підхопився з дивана. Дістав Книгу з шухляди письмового столу і жартівливо звер­нувся до неї:

— Тут несподівано з’ясувалося, що у нас є фольклор­но-езотеричні сусіди з казок та бувальщин, і вони ду­же просять, щоб ви, пані Книго, їх людям не показува­ли во ізбєжаніє, так сказать, і нєдопущеніє всяких казусов і ребусов,.. — Аскольд посміхаючись глянув на кудлату істоту.

— Ми ніякі не рєбус-казуси, ми прадавні сутності, старші за весь рід людський! — ображено сказав домо­вик і миттю розчинився у повітрі.

Потім знов з’явився і хутко зник.

— Ура! Виходить! Дякую вам, пані Книго! — вигук­нув, виникаючи вже на дивані.

— Усе гаразд? — спитав Аскольд, вдячно торкаю­чись обкладинки Книги. — Від мене також велика по­дяка, — додав, ховаючи її знову до столу.

— Так, — відповів домовик. — Аскольде, не подумай­те, що я нахаба якийсь, та чи не могли б ви допомогти іще в одній справі? Наша спільнота домовиків намага­ється не турбувати служителів Його і триматися подалі від попів, ксьондзів та інших пасторів, але нещодавно домовий комітет вашого будинку, домком себто, здав костьолу в оренду ваш підвал, і нам там тепер незручно кублитися, тобто клабитися, по-сучасному кажучи.

— А я що можу вдіяти? Той домком уже всіх дістав: здає нежитлові приміщення у будинку за фіктивними угодами, а готівку невідомо куди витрачає... Хай уже там буде осідок служителів, аніж казино. Чи, може, казино домовикам більше до вподоби? — запитав Аскольд.

— О, казино — це супер! Чи бордель підпільний — там стільки енергії! Харчуйся-підживлюйся хоч по ву­ха! А у служителів енергетики — кіт наплакав. Вони там склад гуманітарної допомоги обладнують, окроп­люють святою водою!

— Так, Лахудрію Пенатику, не буду я втручатися у справи домкому і служителів. Нічого доброго з цього не вийде, лише скандал зчиниться. Між іншим, цей будинок був колись власністю служителів і здавався ними у піднайм.

— Даруйте, мене звуть Лахудрик Пенатій. Друге ім’я походить від давньоримських богів домашнього затиш­ку. Я стажуюся на родинного домовичка за спеціалізаці­єю «Охорона помешкання від інфернальних впливів». Домовики у цих місцях не одну тисячу років живуть і з усіма завжди спільну мову знаходять. Але тепер нам важко, бо людей розплодилося багато і всі чомусь до центру Києва прагнуть переїхати. Тут повнісінько бю­рократів, депутатів, гендлярів (це бізнесмени по-вашо­му), студентів, бомжів, повій, туристів, бандитів, худож­ників, неформалів. Одне слово — середмістя. От ми й не справляємося. Тому й машини просто на вулицях провалюються під землю, а то й будинки тріщать та падають, як-от на Червоноармійській чи на Жилянській. А вони — у-у! — зажерливі пройдисвіти, все будують і будують. Нас мало, а ви ще й допомогти не хочете... — Лахудрик скривив мармизку, ніби зібравшись рюмсати.