— Слухай сюди: ітимеш берегом, угору за течією, стежина там лише одна — не загубишся. Я висилаю тобі назустріч свого учня, його звуть Ілько. Він ітиме у твій бік і свистітиме час від часу, подаючи сигнал. Та якщо раптом заблукаєш — дзвони мені у цей телефоній, чи як там його.
— Добре, я вийду за півгодини. Бувайте. — Аскольд вимкнув телефон.
Перехід у минуле відбувся без жодних пригод. Зустріч з Апостоловим учнем Ільком — також. Утім, справжнім дивом виявилося те, що молодий венед цілком пристойно говорив сучасною українською, хоча дещо кострубато й одноманітно. Вони швидко порозумілися, але Ілько не поспішав відповідати на численні Аскольдові запитання і сам, на диво, не виявляв великої цікавості. Припікало літнє сонце, внизу блищав стародавній Борисфен, виспівували пташки. Аскольдові раптом захотілося прогулятися тут із Надією. Він яскраво уявив їх тут разом... її здивування, коли з лютневої мряки зимового Києва вона враз опиниться на дикому березі казково красивої ріки у першому столітті. Втім, це лише мрії, бо вони ж ледь знайомі. «Неодмінно зателефоную їй сьогодні...» — наважився парубок.
У таборі смачно пахло м’ясом запечених на вогнищі великих жирних тетеревів. Андрієві супутники не відзначалися гордовитою Ільковою стриманістю і витріщались на хлопця з неприхованою цікавістю.
— Добрий день, добродію Апостоле, — привітався Аскольд. — То у вас тут ціла бригада!
— І тебе вітаю. А яку саме бригаду ти маєш на увазі: ту, що працює, чи ту, яка грабує? Знаєш, у вашій мові одне й те саме слово інколи означає різні явища і предмети. Ось! — з удаваною серйозністю промовив Андрій.
— Ха! Учора ви говорили як босяцюра, а сьогодні промовляєте, ніби реліктовий київський інтелігент. Корисний це дар — спілкуватися всіма мовами! А щодо слова «бригада», то я його вжив у розумінні колективу робітників. То як тут у вас справи? І коли це ви навчили Ілька так пристойно говорити по-нашому? — Аскольд тим часом роззирався у таборі.
— От капосний пацан, то він уже й українську опанував! Ільку, то розкажи, як це в тебе виходить, бо ж дар знання мов Дух Його вручив лише нам — Апостолам. Ось! Ти, бува, у рівноапостольні не мітиш? — Андрій намагався говорити жартома, та відчувалося, що він спантеличений. Ілько тільки широко всміхався, перевертаючи смаженину над розжареним вугіллям.
Аскольд помітив зв’язаного і трохи побитого чолов’ягу, який сидів, притулившись до стовбура старезного дерева. Простеживши за його поглядом, Андрій промовив:
— От, бранця послав лукавий на нашу голову — вбити мене намагався цієї ночі. Тепер Ілько пропонує згодувати його гадам повзучим, аби задобрити їхнього володаря — Змія.
— Весело туту вас, у першому сторіччі, — сказав Аскольд.
— До речі, звуть його Трамаїл, і він був помічником первосвященика Каїфи у Храмі, і потягнув звідтіля одну унікальну річ — скіпетр Давида, ось. Згодом покажу і розповім, що це таке. А зараз ми збираємося снідати. Сідай попоїж із нами, що Він послав сьогодні.
— Прикольно, тепер я знатиму, з якого часу в наш прийшла ота приповідка: «Чим Бог послав», — усміхнувся студент.
Усі посідали на землю довкруж багаття, і розпочалася смачна трапеза. Лише коли на кістках не лишилося й шматочка, хлопець згадав, що прийшов сюди, аби стати свідком унікальної історичної події.
— Добродію Апостоле, — звернувся він до Андрія, — а коли ж ви збираєтеся воздвигнути хреста та провістити сходження благодаті на ці гори?
— Щодо благодаті на горах цих, то спочатку слід облаштувати табір, зібрати більше Ількових одноплемінників, перебалакати з їхніми вождями і жерцями, розповівши їм про Його Вчення любові і спитавши дозволу на священнодійство на їхній території...
— То ви до чужого монастиря зі своїм уставом не пхатиметеся... себто не йтимете?
— Звісно, не йтиму. Тут живуть мудрі люди зі своїми стародавніми знаннями і віруваннями та зі своїми богами, ось. А зараз до роботи, он бачиш, моя бригада працює, а ми з тобою теревенимо — допомагай. Ідіть з Ільком у гирло тієї річки, що колись її назвуть Почайною, наріжте очерету, щоб накрити курені, потім допоможіть обкопати табір від дощової води.
— А ви ж іще обіцяли показати скіпетр Давида! — нагадав Аскольд.
— Це не сьогодні. Сам ще маю його дослідити. Гайда до роботи!
Непомітно минув день. Повертаючись після підвечірку до печери, втомлений Аскольд усміхався сам до себе: це ж треба, і тут примусили працювати. Маємо тепер на свою голову вже двох начальників: професор — «адин штука» і Апостол — «адин штука, умєстє два штука», як каже Ашот з Бессарабки. Цікаво, що робити, коли обоє керівників потребуватимуть його роботи одночасно в різних часах? Раптом згадав, що хотів подзвонити Надійці, але виявилося, що на рахунку його мобільника не досить коштів.