За годину лазня почала наповнюватися відвідувачами. Сюди ходили переважно інтелігентні літні кияни, та була й одна дивна молодіжна компанія з двох помітно неспортивних юнаків і трохи старшого, з кругленьким черевцем бороданя. Всі з натільними хрестиками.
Зайшовши в чергове до тісної парильні, Алєксандр випадково почув розмову двох хлопців з цієї групи. Він розумів українську через слово, але з контексту збагнув, що співрозмовники є студентами Духовної семінарії єдиноканонічної церкви.
— Чому стеля обвалилася? — запитав блондин у свого худорлявого чорнявого сусіда.
— Кажуть, через посадку монастирського винограднику над печерами. Сам знаєш: викопуємо на схилі яму, заповнюємо перегноєм, садимо туди лозу і поливаємо з трьох рук, а тут у травні ще й зливи пішли. От воно і прорвало. Та й прочан там забагато ходить...
— Володю, ти про таке не дуже базікай, бо як почує отець Василій, так одразу владиці Савлові донесе, а той за таке по голові не погладить, — застеріг блондин.
— Дістали мене ці донощики, Антоне. Краще б дбали про осучаснення навчальної програми, а то католики, та й патріархат уже нас випереджають за рівнем богословської підготовки...
До парильні зайшов старший з цієї групи, і розмова одразу ввірвалася. Алєксандр вийшов із сауни, швидко освіжився у пекучо-холодній воді басейну і пішов шукати Тімафєя. Той грівся у російській бані з вологою парою і розмовляв з чоловіком середніх років.
— Да, мне кажется, у нас такое стояние, какое было здесь прошлой зимой на Майдане, невозможно, — говорив Тімафєй.
— Почєму же? Вспомнітє хоть собитія 19 августа в 91-м[14]. Тогда єщьо і мобілок то нє било, люді нє моглі скоордініроваться і організоваться бистро, но очєнь много житєлєй вашєй століци вишлі на уліци, шоби остановіть ту банду гекачепістов. А Кієв, кстаті, раскачался только чєрєз дєнь, — відповів невідомий співрозмовник.
— Ну, уже много води с тех пор утекло. Вы хоть не забилі, что когда-то это была наша общая століца?
— Нєт. Ваши естрадниє звьозди і прімітівниє, в большинствє, тєлєсєріали нє дают забить...
— Извините, — втрутився Алєксандр. — Тема, тебе вредно перегреваться. Нам стоит освежиться.
— Да-да, с нєпрівичкі нє стоіт пєрєгружать даже молодоє сєрдцє, — підтримав його чоловік.
У загальній залі Алєксандр швидко переповів колезі почуту розмову про обвалення стелі у печерах Лаври і запропонував налагодити контакт з котримось із семінаристів.
Нагода трапилась хвилин за двадцять. Найстарший з тієї групи бородань, загорнувшись у простирадло, вийшов до маленького буфету купити води. Алєксандр підійшов до нього.
— Простите, вы студент семинарии? — запитав у чоловіка.
— Я уже рукоположен в сан, молодой человек. Меня зовут отец Василий, — відповів бородань, можливо, лише на рік-два старший за цекіста.
— Прошу прощения, отче. Меня зовут Александр. Мы с коллегой лишь вчера прилетели в Киев и мало с кем здесь знакомы. Нам было бы интересно узнать побольше о жизни нашей единоканонической церкви в вашей республике, посмотреть храмы и пещеры. Разумеется, ваше время мы оплатим, транспорт и ужин тоже за наш счет. Мы могли бы перекусить после бани?
— Мне нужно моих подопечных лоботрясов доставить в семинарскую общагу. Первый курс, сами понимаете. Ребята из волынских и полесских сел — дети сельских священников. В Киеве уже больше полугода, но все равно еще опасаюсь за них. Им по восемнадцать лет, а здесь и наркоманы, и игральные автоматы, и разные другие мирские соблазны. Мне спокойнее будет, когда они доберутся домой.
— Не волнуйтесь, батюшка, вызывайте такси, мы оплатим, и везите ваших студиозусов. Машину не отпускайте и на ней же приезжайте в ресторан — мы будем уже там. Какой вам больше нравится?
— А какая ценовая категория подойдет вам? — запитав піп.
— Выше средней, ваше преподобие, как и оплата ваших трудов, — посміхнувшись, відповів Алєксандр.
— Замечательно. Встречаемся через час на площади Славы в ресторане «Без відер», это пристройка к бывшему Дворцу пионеров, там еще крытый каток, любой таксист знает.
З вікна ресторану відкривався вражаючий краєвид на золоті лаврські бані, підсвічені потужними прожекторами. Велич і вишуканість цієї картини затьмарювала всі бачені раніше чекістами православні храмові комплекси. Справді, Київ — другий Град Господній і Третій Уділ Пресвятої Владичиці.
Поки вони вивчали меню, нагодився і отець Василій. У чорній, з численними металевими заклепками шкірянці, шкіряному кашкеті, чорних джинсах та чобітках на високих підборах, він скидався радше на провінційного модника, ніж на священика. Замовили одразу дві пляшки найдорожчої горілки, ікру та холодну осетрину і, перехиливши по сто за знайомство, почали розмову. Ініціативу взяв на себе священик.