— Оно-то так, но католики уже много десятков лет по-другому строят политику взаимоотношений с православными. Иезуиты, одно слово. Всячески подчеркивают свое уважение к памятникам истории и традициям. Вы, наверное, не знаете, но эллино-католики сохранили даже православный церковный календарь и празднуют Пасху и Рождество одновременно с нами, а не с Ватиканом, — вів далі священик, уже потроху червоніючи від випитого.
— Кстати, о памятниках истории. Отче, — спитав Алєксандр, — а что это за история с обвалом какого-то потолка в пещерах Лавры этой весной?
— Вы об этом тоже слышали? — Отець Василій на мить спохмурнів. — Да скоро все будет в порядке. Этот обвал случился в Ближних пещерах. Им под девятьсот лет. Склоны подвижны, канализации текут, а Грунты там ненадежные. Это все ученые раздули, мол, нельзя по-варварски эксплуатировать уникальный памятник истории с целью получения прибыли. А как, позвольте спросить, прекратить доступ паломникам, ведь многие за тысячи километров приехали? Ну, там оплата монастырского экскурсовода, свечечка. Копеечка капает, конечно, но не так, чтобы уж сверхприбыль. Освящение лимузинов, офисов, особняков приносит не меньше, а иной раз и поболее. Впрочем, вам это неинтересно.
— А обвал исследовали ученые? — запитав Тімафєй.
— Чего-то там копает один профессор с учениками. Завтра пошлю семинаристов, пусть поспрошают у них, что да как, а может, и в их отсутствие следует наведаться... Ну что, господа, по третьей? — виявив ініціативу піп.
— С удовольствием! — Тімафєй, не чекаючи офіціанта, розлив залишок пляшки та відкоркував другу, доливши з неї чарки по вінця.
Після третьої розмова пішла зовсім невимушено. Вже пізньої ночі цекісти, домовившись із отцем Василієм про відвідання монастиря і печер, відвезли його на таксі додому на Поділ.
Здибав Люську Бенціон — мав у тому свій резон
Вдома, поповнивши рахунок, Аскольд перш за все зателефонував Надії. Вона відгукнулася майже одразу, зі щирим ентузіазмом:
— Прівєт, в смислі, привіт. Я забула, що обіцяла говорити з тобою на українській мові. Добре, що подзвонив, а то я вже сама збиралася. Канєшно, першою дзвонити пацану неправильно, но тобі, думаю, можна...
— То у ваших очах я на правильного пацана не тягну? — спитав Аскольд.
— Вот дурік. І ми на «ти», кстаті! — відгукнулася Надія. — А давай кудись сходимо. Ти можеш прямо сейчас?
— Звісно, можу. А куди б ви, тобто ти, хотіла піти? — спитав Аск.
— Встрінемося возле стадіона «Дінамо» — я його тепер легко найду, а там решим. Я приїду мінут через тридцять. Успієш?
— Домовились, — устиг відповісти хлопець, і дівчина миттєво обірвала зв’язок: вона вочевидь економила його кошти.
Аскольд хутко вмився, переодягнувся, витягнув із заначки усі наявні там гроші й побіг на не ним призначене побачення.
Надія не примусила себе довго чекати. За кілька хвилин її червоний автомобіль хвацько пригальмував біля пам’ятної обом молодим людям колонади стадіону. Вони поїхали вечірньою Петрівською алеєю — майже лісовою дорогою в центрі Києва. Підсвічені нечисленними ліхтарями засніжені дерева, білим мереживом переплітаючи гілки угорі, створювали нереальне враження перебування у нескінченному звивистому коридорі поза часом і простором. Доїхали до церкви-ротонди Святого Миколая.
— Диви, як тут інтересно! — Надійка кивнула у бік храму. — А давай просто погуляємо по парку. Я не хочу сидіти в душному кафе.
— Згода, — сказав Аскольд.
Вони лишили машину неподалік церкви і рушили парковою доріжкою.
— Ти, звісно ж, не могла вибрати більш знакового місця для цієї прогулянки. Знаєш, як воно називається? — з усмішкою запитав хлопець.
— Як?
— О-о-о! Це єдине урочище у Києві, що назване майже на мою честь.
— Ну не тяни котьонка за хвостік, скажи, як же воно називається?! — Надійка спробувала по-дитячому енергійно смикнути його за рукав, послизнулася і мало не впала.
Аскольд підхопив її. І вже важко сказати, хто з них міцніше притиснувся до іншого. До обіймів природно додався поцілунок — довгий, немов білий лісовий коридор. Потім вони ще повільно ходили схилами Дніпра, старим, занедбаним і загадковим парком. Надія по-жіночому засипала його запитаннями, зовсім не пов’язаними між собою. Не дослухавши відповіді на попереднє, переходила до наступного. На власний подив, Аскольда це анітрохи не дратувало. Він із задоволенням відповідав, не маючи змоги самому спитати бодай щось.
Коли холод врешті змусив їх повернутися до церкви Святого Миколая, Надія раптом згадала, з чого почалася ця прогулянка: