Выбрать главу

— Оно-то так, но католики уже много десятков лет по-другому строят политику взаимоотношений с пра­вославными. Иезуиты, одно слово. Всячески подчер­кивают свое уважение к памятникам истории и традициям. Вы, наверное, не знаете, но эллино-католики сохранили даже православный церковный календарь и празднуют Пасху и Рождество одновременно с на­ми, а не с Ватиканом, — вів далі священик, уже потро­ху червоніючи від випитого.

— Кстати, о памятниках истории. Отче, — спитав Алєксандр, — а что это за история с обвалом какого-то потолка в пещерах Лавры этой весной?

— Вы об этом тоже слышали? — Отець Василій на мить спохмурнів. — Да скоро все будет в порядке. Этот обвал случился в Ближних пещерах. Им под девятьсот лет. Склоны подвижны, канализации те­кут, а Грунты там ненадежные. Это все ученые раз­дули, мол, нельзя по-варварски эксплуатировать уникальный памятник истории с целью получения прибыли. А как, позвольте спросить, прекратить доступ паломникам, ведь многие за тысячи кило­метров приехали? Ну, там оплата монастырского экскурсовода, свечечка. Копеечка капает, конечно, но не так, чтобы уж сверхприбыль. Освящение ли­музинов, офисов, особняков приносит не меньше, а иной раз и поболее. Впрочем, вам это неинтересно.

— А обвал исследовали ученые? — запитав Тімафєй.

— Чего-то там копает один профессор с ученика­ми. Завтра пошлю семинаристов, пусть поспрошают у них, что да как, а может, и в их отсутствие следует наведаться... Ну что, господа, по третьей? — виявив ініціативу піп.

— С удовольствием! — Тімафєй, не чекаючи офіці­анта, розлив залишок пляшки та відкоркував другу, доливши з неї чарки по вінця.

Після третьої розмова пішла зовсім невимушено. Вже пізньої ночі цекісти, домовившись із отцем Василієм про відвідання монастиря і печер, відвезли його на таксі додому на Поділ.

Здибав Люську Бенціон — мав у тому свій резон

Вдома, поповнивши рахунок, Аскольд перш за все зателефонував Надії. Вона відгукнулася майже одразу, зі щирим ентузіазмом:

— Прівєт, в смислі, привіт. Я забула, що обіцяла говорити з тобою на українській мові. Добре, що подзвонив, а то я вже сама збиралася. Канєшно, пер­шою дзвонити пацану неправильно, но тобі, думаю, можна...

— То у ваших очах я на правильного пацана не тяг­ну? — спитав Аскольд.

— Вот дурік. І ми на «ти», кстаті! — відгукнулася Надія. — А давай кудись сходимо. Ти можеш прямо сейчас?

— Звісно, можу. А куди б ви, тобто ти, хотіла піти? — спитав Аск.

— Встрінемося возле стадіона «Дінамо» — я його тепер легко найду, а там решим. Я приїду мінут через тридцять. Успієш?

— Домовились, — устиг відповісти хлопець, і дівчи­на миттєво обірвала зв’язок: вона вочевидь економила його кошти.

Аскольд хутко вмився, переодягнувся, витягнув із заначки усі наявні там гроші й побіг на не ним призна­чене побачення.

Надія не примусила себе довго чекати. За кілька хви­лин її червоний автомобіль хвацько пригальмував бі­ля пам’ятної обом молодим людям колонади стадіону. Вони поїхали вечірньою Петрівською алеєю — майже лісовою дорогою в центрі Києва. Підсвічені нечислен­ними ліхтарями засніжені дерева, білим мереживом переплітаючи гілки угорі, створювали нереальне вра­ження перебування у нескінченному звивистому коридорі поза часом і простором. Доїхали до церкви-ротонди Святого Миколая.

— Диви, як тут інтересно! — Надійка кивнула у бік храму. — А давай просто погуляємо по парку. Я не хо­чу сидіти в душному кафе.

— Згода, — сказав Аскольд.

Вони лишили машину неподалік церкви і рушили парковою доріжкою.

— Ти, звісно ж, не могла вибрати більш знакового місця для цієї прогулянки. Знаєш, як воно називаєть­ся? — з усмішкою запитав хлопець.

— Як?

— О-о-о! Це єдине урочище у Києві, що назване майже на мою честь.

— Ну не тяни котьонка за хвостік, скажи, як же воно називається?! — Надійка спробувала по-дитячому енергійно смикнути його за рукав, послизнулася і ма­ло не впала.

Аскольд підхопив її. І вже важко сказати, хто з них міц­ніше притиснувся до іншого. До обіймів природно до­дався поцілунок — довгий, немов білий лісовий кори­дор. Потім вони ще повільно ходили схилами Дніпра, старим, занедбаним і загадковим парком. Надія по-жіночому засипала його запитаннями, зовсім не пов’яза­ними між собою. Не дослухавши відповіді на попереднє, переходила до наступного. На власний подив, Аскольда це анітрохи не дратувало. Він із задоволенням відпові­дав, не маючи змоги самому спитати бодай щось.

Коли холод врешті змусив їх повернутися до церкви Святого Миколая, Надія раптом згадала, з чого поча­лася ця прогулянка: