— То як називається це урочище?
— Аскольдова могила.
Надійка посерйознішала, на її обличчя набігла коротка тінь, але за мить вона, струснувши білявою головою, примусила себе усміхнутися.
Аск розповів про київського князя Аскольда, який у Святому Хрещенні, можливо, був названий Миколаєм. Про те, як убив його варяг Олег та як поховали князя саме в цьому урочищі. Тому тут і стоїть цей храм. Кияни називають його нижнім Миколою, а верхнім називався Микільський військовий собор на нинішній площі Слави. Його знищили комуністи у тридцяті роки минулого сторіччя.
— А це пам’ятник Аскольду? — спитала дівчина, вказавши на сірий гранітний монумент через дорогу: на камінному постаменті бородатий чоловік із сократівською лисиною та з палицею-ключкою на плечі, чомусь босоніж.
— Ні, це святий апостол Андрій Первозванний. — Аскольд на мить відчув щось дивне у такому поєднанні: Аскольдова могила поруч із пам’ятником його старшому другові — Апостолу Андрієві. — А навпроти нього нова Андріївська церква — друга у Києві[15].
Вони перетнули Петрівську алею, опинившись поряд з постаментом.
— Зовсім не схожий! — вирвалося у хлопця.
— А ви були знакомі? — пожартувала Надія. — Може, і коньячок вместе пили?
— Та ні. Навіть по пляшці пива не роздушили, — чесно відповів Аскольд.
Дівчину розсмішив дотепний жарт. Вони ще трохи погуляли, але коли Аскольд запропонував усе ж піти зігрітися в кафе, Надійка сказала, що їй, на жаль, треба вже додому: батько останнім часом сильно непокоїться, коли вона пізно повертається.
За двадцять хвилин, щасливий і голодний (поцілунки на морозі забирають стільки енергії!),
Аскольд був удома. Не встиг він доїсти свій традиційно не розігрітий борщ, коли це у кутку кухні матеріалізувався Лахудрик. Привітавшись ґречним уклоном, він розповів, що домовики завершили колонізацію горища і цієї ночі приступають до виконання своїх обіцянок щодо примусового відселення з їхнього будинку щурів, мишей і тарганів до готелю «Хам-Ят» та до мерії. Щодо планів домкому побудувати замість горища мансарду, то тепер, коли Аскольд офіційно дозволив їм його зайняти, жоден будівельник туди не поткнеться: горище зачаровано. Домовичок був у доброму грайливому настрої, тому трохи бешкетував: примусив літати тарілки і чашки навколо старомодного кухонного абажура, потім спробував пройти крізь холодильник, але це йому не сподобалося — прохолодно. Аби втамувати Лахудрикову енергію, Аскольд жартома запропонував йому помити посуд. І... не минуло й хвилини, як посуд і кухонний стіл заблищали разючою чистотою. Спосіб, у який це домовичкові вдалося, збагнути було неможливо: стояла піраміда брудних тарілок, ложок і каструль у раковині ще зранку, потім оповилась якимось рожевим туманом — і вже її немає. Без усякої посудомийної машини. Аскольд подумав, що коли запросить якось Надійку до себе, то проситиме домовичка ще й квартиру прибрати.
— Еге! І вечерю приготувати, і шампанського купити, і постіль постелити, і стриптиз станцювати, — пробурмотів Лахудрик.
— То ти, капосний Пенатію, ще й людські думки підслуховуєш?! — обурився Аскольд, від несподіванки звертаючись до домовика на «ти».
— Щиро кажучи, це в мене вийшло вперше. Цього навчають лише на четвертому курсі. А ви не думайте так голосно, коли не хочете, щоб я дізнавався, про що ви там мрієте-марите! Пізніше я навчу вас приховувати свої думки від усіх, — знову повеселішав домовик, підлетівши до самого хлопцевого обличчя. Раптом різко спохмурнів і став принюхуватися до Аскольдового дихання, облетів довкола голови, потім безцеремонно розкрив йому очі своїми волохатими лапками, після цього полегшено зітхнув і голосно засміявся. — Так, друже мій, а тебе сьогодні зурочили, точніше, намагалися зурочити, а можливо, просто приворожити. Втім, вийшло це слабкувато. — Від надлишку емоцій домовик також облишив церемонне звертання — ви. — Згадуй, з ким спілкувався!
— З Апостолом, — бовкнув Аскольд перше, що спало на думку.
— З ким, з ким? — Від подиву Лахудрик зупинився в повітрі. — А де ти його здибав посеред Києва?
— Та я... — Студент розумів, що відбутися відмовками від наполегливого домовичка не вдасться, а казати неправду не хотілося. Та й не вийшло б — думки ж бо читає. Довелося переповісти всі пригоди останніх днів.
Лахудрик вислухав уважно, а потім зажадав від Аскольда взяти його до першого століття для знайомства з Апостолом. Зійшлися на тому, що «якось, може, згодом, колись». Домовичок наполіг, щоб вони повернулися до проблеми зурочення.