Хлопець зупинився. Стіна коридору та частина обваленої землі зсувалися кудись у порожнечу. За мить згасли ліхтарі, лише блимали лампади над мощами святих.
На свій подив, не відчуваючи переляку, він витяг з кишені ліхтарик і освітив підземелля. У стіні коридору було видно доволі великий отвір, майже правильної прямокутної форми, а за ним — добряче притрушену землею нову нішу. В дальньому її кутку вгадувався якийсь лаз.
Кожний мешканець центру Києва з дитинства знає, що будь-яка яма, провалля чи печера можуть чаїти безліч небезпек. Археологи, спелеологи і навіть дигери остерігаються без підстраховки заходити до невідомих підземель, особливо у Лаврі.
Але цікавість і незбагненний та сильний потяг перемогли раціональну обережність. Аскольд ступив уперед. Підлога ніші, хоч і засипана ґрунтом з провалу, здавалася цілком надійною. Стеля щойно відкритої камери хилилася до дальньої стіни, майже торкаючись верхнього краю лазу у ній. Ліворуч, на виступі стіни, стояла велика темна домовина, трохи припорошена щойно обваленим лесом. Хлопцеві довелося поволі рухатися нахильцем, а далі — повзти. Відчувався легкий протяг, сухе повітря ледь відчутно пахло незвичайною свіжістю.
Аскольд посвітив у лаз — промінь ліхтаря загубився у темряві.
Усе, слід вертатися, а потім прийти разом із професором і зрозуміти, що робити далі з цим відкриттям. Та наступної миті в глибині отвору майнула яскрава світла цятка. Здалося? Ні! Прикривши ліхтаря долонею, Аскольд побачив, що темрява в отворі ледь помітно пульсує навколо світлої далекої плями, що весь час змінює свої обриси.
Дивуючись власній сміливості (професор сказав би — необачності, а Христина — дурості), Аск поліз у тісний отвір.
Відстань виявилась оманливою. Метрів за десять доволі стрімко нахилений вузький лаз привів у нову камеру. Вона разюче відрізнялася від усіх підземель Лаври: квадратна, два на два метри; рівні, ніби відшліфовані стіни вкриті незнайомим типом живопису, що чорними ліанами мережив їхню поверхню. Ліани тягнулися від підлоги до центру склепінчастої стелі, де було зображено пентаграму[3]. Просто під нею з підлоги виростав куб — заввишки близько метра, зроблений з чорно-прозорого каменю, подібного до гігантського раухтопазу або гірського кришталю. На кубі лежала книга.
Пентаграма на стелі випромінювала рівне блакитне світло. Аскольд вимкнув ліхтарика. У химерному освітленні тьмяно виблискувала палітурка книги, яка була завбільшки з ноутбук. Куб зсередини і собі вигравав мінливим світлом.
«Так, схоже, приплили! І що далі? Прагнув таємниць? їж на здоров’я, великою ложкою або просто пригорщами!»
Іронічність — не домінуюча його риса, та сам собою виник дивно веселий, безшабашний настрій. Геть не було усвідомлення величі моменту визначного наукового відкриття, долучення до історичної таємниці. Адже, маючи відмінні оцінки з дисципліни «археологія», він ніколи не натрапляв на згадки про такі об’єкти.
Отже, будемо діяти за алгоритмом Індіани Джонса[4]: хапаємо цей «букіністичний артефакт» та робимо ноги. Стоп, жарти жартами, але хто його знає, чи немає тут якоїсь реальної небезпеки, на зразок радіоактивного випромінювання чи отруйних випарів. Утім, якщо і є, то все одно вже пізно: як говорить знайомий продавець з Бессарабського ринку Ашот, «када почка уже отвалился, тада мінеральний вада піть уже не памагаєт, да».
Обережно торкнувшись книги, Аск спробував її розкрити. Чорна палітурка, без літер чи візерунків, на дотик нагадувала ебоніт — у пальцях навіть виникло легке відчуття електричного струму. Відкривши обкладинку, Аскольд побачив, що всі сторінки з цупкого жовтуватого паперу чисті.
Він торкнувся палітурки всією долонею, відчувши її приємний холод. Тієї ж миті, десь за метр попереду, просто в повітрі виникла якась висока рама, схожа на одвірок. На місці дверей клубочилося сіро-зелене марево. З нього відчутно тягнуло свіжим повітрям. Більше того: було чути... пташиний спів та стрекотіння коників. І це взимку!
Загалом, уже виникло достатньо підстав для здивування. Але єдине, що справді дивувало Аскольда, — це відсутність у нього будь-якого подиву та бодай невеликого остраху.
Він обійшов куб, простягнув руку до марева і раптом зробив крок уперед, поринаючи у його сіро-зелену імлу. Самі собою заплющились очі.
Коли ж відкрилися, також самі собою, — з’ясувалося, що Аск стоїть у невеликому земляному гроті. Зробивши ще кілька кроків, хлопець опинився на крутосхилі, вкритому густою травою і невисокими кущами, які тріпотять на вітрі.