— Як скажете. А щось цікаве вдалося знайти? — запитав білявий молодик.
— Є дещо, але напевне ще говорити передчасно, — відповів науковець, усім виглядом демонструючи небажання продовжувати розмову.
Та хлопці не йшли.
— Нас лаятимуть, що не допомогли, — знову сказав білявий, намагаючись розгледіти за спиною професора розкоп. Але у вузькому, тьмяно освітленому коридорі годі було щось побачити. Ще трохи потоптавшись, семінаристи залишили вчених у спокої.
Вибравшись після закінчення роботи на поверхню, Аскольд одразу зателефонував Надійці. Вона наполягала, аби забрати його машиною просто від Лаври. Аск, уявивши собі Христинине обличчя, коли та побачить, що він від’їжджає з дівчиною на гламурній машині, умовив Надію зустрітися на Майдані. Мала місце ще одна причина, через яку Аскольдові було потрібно опинитися неподалік дому: Лахудрик, який міг не втриматися від підслуховування їхніх з Надійною думок. Бакалавр пояснив Аскольдові, що не може самостійно пересуватися на великі відстані. З Майдану ж він легко дістанеться додому.
Червоний «Альфа Ромео», припаркований поблизу Консерваторії, привітно блимнув фарами.
— Привіт, — мовив хлопець, одним рухом вписуючись у зручне сидіння.
— Салют, — відповіла Надійка, тягнучись до нього, щоб поцілувати у щоку. Та цієї миті він, повернувши обличчя, підставив губи, ніби випадково.
Припинити поцілунок їх змусили наполегливі сигнали авта, якому машина білявки легковажно перекрила виїзд зі стоянки.
— Що робитимемо? — спитала Надія, виїжджаючи на вулицю Городецького. — Може, просто покатаємося по городу?
— Ну, звісно: саме починаються вечірні затори, — усміхнувся Аскольд, уявивши, як Надійчин автомобіль виглядатиме на городі.
— А ми кудись спішимо, чи га? — зблиснула усмішкою дівчина, дивлячись на нього блискучими очима.
Вгору Інститутською потужний двигун виніс їх одним махом. Так само легко підйом здолало чорне «Ауді», що прилаштувалося позаду. В імлистих сутінках міста промайнули витончені будівлі Державного банку. «Альфа Ромео» звернув біля Будинку офіцерів і Кріпосним провулком виїхав на Грушевського.
— Поглянь на нову визначну будівлю Києва, — вказав Аскольд на жовто-білу громаду нещодавно спорудженого житлового будинку біля військової комендатури. — Нормальні люди називають її одоробликом потворним і завдячують її появу архітекторові Гадушкіну і мерові Хмельченку.
— А мій папа хотів тут квартиру купити, уявляєш? — озвалася Надія. — Но тут оказалось дуже дорого, даже для нього, і майже все було розкуплено, оставалися тільки перші поверхи з видом у двір.
— Добре, що не купили: все одно рано чи пізно у Дніпро сповзе, та й громадські організації мають намір оприлюднити списки власників квартир у цій потворі, щоб кияни знали імена тих, хто інвестує у плюндрування міста. Юридичною мовою це називається — «ганебна власність».
— Та ладно тобі. Будинок як будинок. А чому він може поповзти?
— Ґрунти легко розмиваються. Та й справді, дідько з ним, — відповів хлопець. — Скажи ліпше, куди ти мене везеш?
— Я тебе викрала, зараз завезу в посадку і буду питать, — засміялася Надійка. — Де тут у вас посадки?
— «Питать» означає «спрашивать», а ти ж, швидше за все, маєш намір мене катувати. І це у вас на Донбасі посадки, а в цій місцевості — ліси, наприклад, Голосіївський. Це єдиний реліктовий ліс у Європі, який знаходиться практично у місті...
— А ми можемо туди поїхати зараз? — перервала дівчина.
— Гаразд: через Лесі Українки, Кіквідзе, Залізничне шосе, Московську на проспект Науки.
— Так ми ж зараз на Московській! — здивувалася дівчина.
— Це вулиця Московська. А є ще Московська площа[18], Московський провулок, Московський проспект, вулиця Москворецька, Московський міст, Московський універмаг, станція Київ-Московський, Московська брама, — роз’яснив Аскольд особливості топонімічної політики всіх попередніх влад у столиці України.
— Ні щоб назвати пару вулиць на честь чудового міста Донецька.
— Є така вулиця, так і називається — Донецька, а є ще Макіївська, Краматорська, Дружківська, а також пальма Мерцалова в торговельному центрі «Глобус» на Майдані, — пояснював далі Аскольд.
Звернувши з проспекту Науки, машина промчала під склепінням дерев звивистою вулицею поета Блакитного до корпусів Аграрного університету. «Ауді» так само трималося трохи позаду, майже не криючись. Утім, молодим людям було не до «хвостів» — вони весело розмовляли ні про що. Надія скермувала авто у глиб лісу. Тут було вогко і тихо. Щойно машина зупинилася — теми для веселої балаканини вмить вичерпалися. Тепер вони вже мовчали ні про що. Молоді люди не помітили, як з чорного «Ауді», що з вимкненими фарами проїхало за ними, вийшло двоє чоловіків.